Роксолана відійшла од вікна й зайняла місце на пагорбі з подушок. Зграйка служниць привела одяг пані в ідеальний лад і миттю зникла. Тим часом численна процесія наближалася до зали для аудієнцій, обігнула величезний, дзвінкий дзюркотливий фонтан і зупинилася біля парадних дверей. Коли вони безшумно розчахнулися, гості в супроводі стражів ступили в чудове приміщення.
Зала була розкішною, підлога вистелена чудовими килимами, стіни прикрашені гобеленами, а висока стеля — вибагливим позолоченим ліпленням. Незважаючи на спекотний ранок, тут панував прохолодний напівморок. У центрі смарагдового килима піднімався величезний золотий трон, інкрустований слоновою кісткою й перламутром, прикрашений смарагдами й перлами. Перед троном була розгорнута напівпрозора китайська ширма з бамбука й шовку, на троні на великих твердих подушках величаво сиділа струнка жінка, одягнена в атлас, шовк, парчу й оксамит зеленого кольору. На голові в неї красувався високий головний убір, що нагадував вежу й надавав фігурі султанші ще більшої величі.
— На коліна, на коліна перед великою правителькою! — зашикали охоронці.
Гості негайно схилили коліна перед султаншею.
Жінка з цікавістю розглядала прибулих, а вони уклінно чекали дозволу підвестися. Це були в основному молоді чоловіки, всі як один ставні, широкоплечі красені, як і їхній очільник — князь Дмитро Вишневецький. Лише позаду інших стояли троє старих, вони–то і привернули увагу Роксолани. Двоє з них здалися їй знайомими, причому в цих людях було щось не зовсім приємне... але що саме?!
— Підведіться, — дозволила нарешті правителька.
Челядники одразу принесли й поклали біля ніг гостей тверді подушки, завідомо приготовані для прийому, однак козаки продовжували мовчки стояти. Мовчала й султанша. Пауза явно затяглася надміру, але Роксолана вважала, що заговорити першою не може — це було рівнозначно тому, щоби вронити в очах відвідувачів достоїнство Османської імперії. Ну, нічого, нічого, вона потерпить — нехай розмову починають гості...
— Вітаю тебе, о велика правителько! — нарешті порушив мовчання князь. — Я литовський князь Дмитро Вишневецький із древнього герба Корибутів, васал короля Сигізмунда Августа, староста канівський і черкаський.
— І я вітаю тебе, князю, — вимовила султанша у відповідь латиною.
Хоча мовою міжнародної дипломатії князь володів непогано, однак незворушно продовжував говорити своєю рідною русинською:
— Я прибув до вас, о велика пані, щоб особисто подякувати вам — дружині Його величності Сулеймана Кануні за виявлене співчуття і турботу про долю нашої родини.
Вишневецький витримав невелику паузу, мабуть, очікуючи якоїсь реакції Роксолани на його слова. Але оскільки вона незворушно мовчала, князь продовжив:
— Особливо вдячний вам, пані, за виявлене співчуття до долі мого батька — Івана Вишневецького. Тільки завдяки вашому царственому чоловікові Сулейману Кануні й особисто вам батько мій був звільнений і відпущений з татарського полону. Він був дуже сильно хворий і незабаром помер, зате вмер вільною людиною на рідній землі, у рідному домі!
Князь замовк від хвилювання, ковтнув повітря й мовив:
— Я чув, о велика правителько, що ви родом з наших земель...
— Можливо, — ухильно кинула Роксолана, дуже постаравшись, щоб її голос при цьому не здригнувся.
— Отож я й подумав, що ви, можливо, нудьгуєте за рідними місцями, а тому вирішив віддячити вам і привіз дарунки, звісно ж, не настільки розкішні, як речі, що зберігаються в численних скарбницях вашого царственого чоловіка Сулеймана Пишного, але просто дорогі моєму серцю речі.
— Це... Що ж, мабуть, це справді цікаво, — мовила правителька, і краєчки її губ ледь здригнулися вперше за весь час зустрічі. Справді, їй стало дуже цікаво, що за дарунки приготував незвичайний гість?..
— Я привіз вам, о велика правителько, батистові й лляні сорочки, вишиті майстринями, якими славиться наша земля, м’які коштовні хутра, якими багаті наші ліси, а також букети з лаванди, чебрецю, ковили й шавлії, що ростуть удосталь на наших луках. А вашому царственому чоловікові — Його величності Сулейману хотів би піднести вироби з янтарю: тростину й люльку, оздоблену золотом і сріблом. А ще дозвольте піднести скриньку з ялівцю...
Доки князь говорив, хтось із його воїнів, що супроводжували господаря, виступав наперед і опускав черговий названий предмет на круглий мармуровий столик, розташований перед бамбуковою ширмою.