— Так, це доволі сумно.
Король покопався у паперах і запитав:
— Миколаю, а що таке «біле безумство»?
— Ваша величносте, я щось не зовсім розумію...
— От і я теж не розумію!
— Звідки ці слова — «біле безумство»?
— Та так, з листа вашої покійної сестри...
— Може, напій якийсь? — припустив воєвода.
— Схоже на це. Треба буде довідатися у придворного медика.
Радзивілл Рудий визирнув у коридор і окликнув челядника:
— Агов, поклич–но сюди придворного медика...
— Ні, тільки не сюди!!! Я йому краще записку напишу.
«Полюбляє ж наш король письмові розпорядження!» — подумав Радзивілл і наказав слузі почекати за дверима. Король старанно написав щось, запечатав папір і простягнув воєводі зі словами:
— От, готово!
Через півгодини челядник повернувся з відповіддю медика, прочитавши яку, Його величність ошелешено вирячився на Радзивілла.
— Ну, що там таке? — поцікавився той.
Замість відповіді зблідлий Сигізмунд простягнув воєводі аркуш, на якому красувалася дуже коротка і ємна відповідь: «ОТРУТА»!
— Ну то й що такого? — не зрозумів Радзивілл.
— А те, що моя обожнювана Барбара обіцяла султанші Роксолані надіслати два флакони цього засобу. Як тобі, а?!
— Я, здається, згадав! — запізніло вигукнув воєвода. — Це, здається, вино таке, його ще королева Бона відправляла великому князеві Іванові Московському.
— Не може бути, не може бути! Не могла! Не відправляла вона!.. — скоромовкою випалив Сигізмунд.
Доки король як заворожений бурмотів своє: «Не може бути!» — воєвода мовчав. Однак зрештою це йому набридло, і Радзивілл спробував відволікти короля від похмурих думок повідомленням:
— Ваша величносте, подейкують, князь Вишневецький зі Стамбула повернувся...
— Як це повернувся?! — здивувався король. — Як йому це вдалося?! От поясни мені, Миколаю, як після всіх своїх скажених наскоків на кримчаків — підданих султана Вишневецький відправився, можна сказати, у лапи до грізного лева Сулеймана і при цьому зовсім не відчував страху, і навіть залишився живим–здоровим?!
— Так, дивна справа, що й казати! — воєвода розвів руками. — Дуже дивно... Втім, везіння Вишневецького легко пояснюване: він же характерник... І люди його теж такі самі. Щоправда, кажуть, цього разу в Стамбулі князь втратив трьох челядників, але це були не його воїни, а якісь старі. Ймовірно, челядники його батька... Отже, нема чому дивуватися, Ваша королівська величносте.
— Це добре, Миколаю!
— Що саме?
— Що ти нагадав мені про князя Вишневецького! Треба буде його на службу взяти, інакше він ще до правителя Московії в гості втече...
«До чого ласий наш король на всяку наволоч! От будь ласка: тільки що скаржився на матінку, яка грошей не дає, а сам одразу цього негідника князя Вишневецького найняти на службу збирається. А той, між іншим, бідний як церковна миша, та ще й із купою маячних ідей...» — з невдоволенням подумав Радзивілл Рудий.
Дмитро Вишневецький намагався пояснити королеві у присутності свого соратника воєводи Миколая Сенявського (який, втім, про всяк випадок волів триматися подалі), що необхідно зробити для забезпечення охорони прикордонних територій від татарських набігів.
— Отже, Ваша величносте, я маю намір побудувати на одному з островів нижче дніпровських порогів укріплений замок. Ця неприступна цитадель стане чудовою базою для проведення військових вилазок проти татар, а якщо знадобиться — то й проти турків.
— І що ж там буде? На цій самій... як там її?
— На Малій Хортиці, або на Байді, — підказав Вишневецький.
— От–от, на цій самій Хортиці!
— Ваша величносте, я ж повторював неодноразово: там буде кам’яна фортеця! Захист проти ординців, усе як годиться: стіни кам’яні, ворота куті, глибокий рівчак...
— Так–так, фортеця і рівчак! — луною повторив замислений Сигізмунд.
— І ще гармати потрібні, — додав Вишневецький.
— Так–так, і гармати... — мовив король, як раптом стрепенувся: — Облиш, князю, які ще гармати?!
— Бажано невеликі, щоб їх можна було легко перемістити з однієї позиції на іншу, — уточнив Вишневецький.
— Невеликі, кажеш?..
Його королівська величність безпорадно озирнувся на воєводу Сенявського (який розсудливо зробив вигляд, що не бачить розгубленості монарха) і сказав зовсім зненацька:
— А як ти гадаєш, Дмитре Івановичу, буде цього року оксамит у моді чи ні? — і слідом за тим прискіпливо оглянув мереживний рукав свого камзола.