— До четверга.
Я сидів зі слухавкою в руці й уявляв ненависть потворною дурепою, якої ніхто й знати не хоче. Коли я накрутив номер, Сара, мабуть, ще не відійшла від апарата.
— Саро, — озвався я. — Можна було б і завтра. Я забув тобі щось сказати. Там же. О першій.
Я сидів, поклавши пальці на затихлий телефон. Уже мав на що нетерпляче очікувати. «Пам’ятаю, — подумав я. — Це і є надія».
Розділ 5
Поклавши газету на столі, я вкотре вже читав одну й ту саму сторінку, аби тільки не дивитися на двері. Ненастанно входили люди, а я не хотів уподібнитися до тих, що раз у раз зводять голову й тим самим виставляють на посміх своє нетерпляче очікування. Чого ж такого ми всі очікуємо, що аж даємо по собі пізнати обмануту надію? У вечірній газеті йшлося про вбивство й парламентські суперечки на тему нормування продажу солодощів, а Сара спізнювалася вже на п’ять хвилин. Ось мені й не поталанило. Сара застала мене саме тоді, коли я глянув на годинник, і дала про себе знати голосом:
— Вибач. Я їхала автобусом. Були затори.
— На метро можна скоріше добратися, — відповів я.
— Знаю, але я не хотіла поспішати.
Вона часто пантеличила мене своєю правдивістю. Коли ми ще зустрічалися, я не раз спонукував її сказати щось, крім голої правди: що наш роман ніколи не закінчиться, що колись ми одружимося. Я б не повірив Сарі, але мені хотілося почути такі запевнення з її вуст. Може, тільки задля того, щоб заперечувати їх — собі на втіху. Але Сара ніколи не вдавалася до гри «віриш — не віриш», зате часом зненацька роззброювала мене, мовивши щось ніжне, ласкаве й щедре… Пам’ятаю, одного разу мене пригнітило її спокійне твердження, що колись наші стосунки обірвуться, а тоді, на свою несказанну радість, я почув: «Я ніколи нікого так не кохала й не покохаю, як тебе». Еге ж, думав я, вона й сама не знає, що теж бавиться у «віриш — не віриш».
Сара сіла поряд мене й попросила склянку світлого пива.
— Я замовив столик у «Рулзі», — сказав я.
— А чи не могли б ми залишитися тут?
— Ми зазвичай туди ходили.
— Так.
Мабуть, ми поводилися неприродно, бо привернули увагу дрібного чоловічка, що сидів неподалік на софі. Я втупився йому у вічі, щоб не розглядав нас. Чоловічок із довгими вусами відвів очі — великі й полохливі, як в оленятка. Відвертаючись, він скинув ліктем склянку пива на підлогу й геть збентежився. Мені стало шкода його. Я зміркував, що він міг упізнати мене з опублікованих у пресі фотографій. Міг навіть бути одним із моїх небагатьох читачів. Поруч із ним сидів хлопчик. Як це жорстоко — принижувати батька на очах у сина! Хлопчик густо зашарівся, коли підбіг офіціант, а батько почав надто вже уклінно просити пробачення.
— Звичайно ж. Пообідаєш, де захочеш… — сказав я Сарі.
— Розумієш, — відповіла вона, — відтоді я там не бувала.
— Не по тобі був цей ресторан, правда?
— Чи часто ти до нього ходиш?
— Мені він підхожий. Два-три рази на тиждень.
Рвучко звівшись, Сара сказала: «Ходімо» — і раптом закашлялась. Кашель видавався надто вже сильним, як на таке тендітне тіло. Від натуги спітнів лоб.
— Неприємна річ, — сказав я.
— Ет, дрібниця. Вибачай.
— Може, таксі?
— Волію пішки.
На лівому боці вулиці Мейден-лейн є ніша з вхідними дверима й каналізаційна решітка. Нині ми проминули їх, ані словом не перекинувшись. А після того першого обіду, коли я випитував Сару про звички Генрі й тим здобув її прихильність, саме в цьому місці по дорозі до метро я доволі незграбно поцілував її. Сам не знаю, навіщо я так повівся. Може, згадалося відображення в дзеркалі. Я ж не мав наміру залицятися до цієї жінки, навіть не гадав ще раз побачитися з нею. Надто вже вродлива була Сара, а тому й не збуджувала мене своєю гаданою доступністю.
Коли ми сіли за столик, один із старих офіціантів сказав мені:
— Віддавна ми не бачили вас тут, сер.
Я пошкодував, що збрехав Сарі.
— Тепер я обідаю нагорі, — викрутився я.
— І ви, мем, давно тут…
— Майже два роки, — відповіла вона з точністю, яка мене іноді бісила.
— Пригадую, ви завжди замовляли кухоль світлого пива.
— У вас чудова пам’ять, Альфреде, — сказала Сара, і старий засяяв. Вона завжди вміла ладити з офіціантами.
Подані страви перервали нашу нудну балачку, й уже після їди Сара пояснила причину цієї зустрічі.
— Я хотіла з тобою пообідати. Хотіла розпитати про Генрі.
— Про Генрі? — перепитав я, постаравшись, щоб у голосі не прозвучало розчарування.
— Він непокоїть мене. Яке враження справив на тебе Генрі того вечора? Чи не видавався якимсь дивним?