Але й за таких умов було легко повертатися до своєї роботи. Поки людина щаслива, вона миритиметься з усяким порядком. Тільки нещастя змогло збурити мої робочі звички. Усвідомивши, що ми надто часто сваримося, що надто часто Сарі дошкуляє моя дратівливість, я збагнув, що наше кохання приречене, що воно перетворилося на любовний роман, у якого є початок і кінець. Я міг точно вказати мить, коли все почалося, а одного дня відчув, що зможу вказати годину, коли все закінчиться. Щоразу, коли Сара зачиняла за собою двері мого житла, я не міг узятися до роботи, натомість подумки відтворював те, що ми сказали одне одному, і доводив себе до гніву або каяття. І весь час я знав, що прискорюю хід подій, підганяю й виштовхую зі свого життя те єдине, що люблю. Я був щасливий, ба навіть цілком стерпний у співжитті, допоки вдавалося вмовляти самому собі, що кохання триває; отож воно й тривало. А якщо вже йому судилося вмерти, то я б волів, щоб це сталося якнайскоріш. Усе було так, неначе кохання обернулося в якесь звірятко, що потрапило в пастку й, смертельно поранене, спливає кров’ю, а я мушу заплющити очі й скрутити йому в’язи.
Увесь цей час я не міг працювати. Як я вже сказав, дуже велика частина письменницької роботи звершується у підсвідомості — у тих глибинах, де останнє слово написано раніше, ніж перше з’явиться на папері. Ми пам’ятаємо подробиці нашого твору, і нема потреби їх придумувати. Війна не потривожила моїх глибоководних ґротів, та нині для мене було щось незмірно важливіше, ніж війна і літературний твір, — кінець кохання. Я працював над цим почуттям, як над книжкою. Кожне колюче націлене слово, яке доводило Сару до сліз і зривалося з моїх уст нібито саме собою, насправді перед тим гострилося в підводних печерах. Книжка волоклася, натомість кохання, гнане натхненням, мчало до кінця.
Не дивно, що Сарі не сподобалася моя остання книжка. Весь час я писав її насилу, без переконання й без причини — крім тої, що треба якось опублікувати написане. Рецензенти сказали, що це робота вправного майстра. Атож, тільки вправність і залишилася з усього того, що було пристрастю. Я сподівався, що до наступної книжки повернеться пристрасть, що спомини про речі, знані тільки підсвідомо, розбудять приспаний запал до творчості, але весь тиждень після обіду з Сарою в «Рулзі» я взагалі не міг писати. Ось знову «я», «я» та «я», неначе ця історія про мене, а не про Сару, Генрі й, звісно, того третього, якого я ненавидів, не знаючи його, ба навіть сумніваючись, що такий взагалі є.
Я спробував попрацювати вранці — безуспішно, а за обідом випив понад міру й змарнував решту дня. Коли смерклося, я стояв біля вікна в темній кімнаті й дивився на освітлені вікна по той, північний бік плаского посутенілого Коммону. Було дуже холодно, і газове полум’я в каміні гріло лише тоді, коли я, скулившись, присувався до нього дуже близько, а тоді воно зразу ж припікало. Поодинокі снігові пластівці пропливали у світлі ліхтарів на південному боці й торкалися шибок товстими мокрими пальцями. Я не почув дзвінка. Господиня постукала у двері й повідомила: «До вас прийшов якийсь Паркіс», — ясно вказавши неозначеним займенником на суспільне становище мого відвідувача. Я ніколи не чув такого прізвища, але сказав їй, щоби впустила цього чоловіка.
Я задумався, де саме бачив ці лагідні, вибачливі очі, ці старомодні довгі вуса, змокрілі від снігу. Заздалегідь я ввімкнув тільки настільну лампу, він підійшов до неї й, примружившись, як усі короткозорі, даремно намагався розгледіти мене в півтемряві.
— Містер Бендрікс? — спитав він.
— Так.
— Моє прізвище Паркіс, — проказав він так, ніби це мені про щось говорило, і додав: — Підлеглий містера Савіджа, сер.
— Ага, — відповів я. — Сядьте. Закуріть собі сигарету.
— О ні, сер, — заперечив він. — Тільки не на службі. Хіба що для маскування.
— Але ж ви зараз не на службі, хіба ні?
— У певному сенсі, сер. Мене відпустили на півгодини, щоб подати вам звіт. Містер Савідж сказав, що ви волієте щотижня бачити цей документ… з видатками.
— Чи є про що звітувати?
Я не знав, що мене пройняло — розчарування чи збудження.
— Картка не зовсім порожня, — самовдоволено мовив він і, видобувши з кишені хтозна-скільки папірців та конвертів, заходився шукати сам звіт.
— Ви таки сядьте, — сказав я. — Мені аж незручно.
— Як бажаєте, сер, — відповів Паркіс. Сівши, міг краще придивитися до мене. — А чи не зустрічалися ми з вами, сер?
Я вийняв перший аркушик із конверта. Це був перелік видатків, написаний дуже акуратним, як у школяра, почерком.