— До церкви?
— До католицької, сер, на Мейден-лейн. Усе це ви знайдете у звіті. Вона не молилася. Просто сиділа.
— Ви й це знаєте?
— Певна річ, я теж там побув, сер. Спинився, не дійшовши кілька лавок до даної особи, і став навколішки, щоб видаватися ревним католиком. Можу вас запевнити, сер, дана особа не молилася. Вона католичка?
— Ні.
— Їй треба було посидіти в темноті, сер, щоб заспокоїтися.
— Може, вона мала з кимсь зустрітися?
— Ні, сер. Дана особа побула там три хвилини й ні з ким не розмовляла. Мені здалося, що вона хотіла виплакатися.
— Можливо. А щодо рук ви помилилися, містере Паркіс.
— Щодо рук?
Я нахилився до лампи, щоб краще освітити своє обличчя.
— Ми з нею навіть долонями не доторкнулися.
Ось так я пожартував, а тоді мені стало жаль Паркіса. Було прикро, що нагнав страху на такого боязкого чоловіка. Він дивився на мене, розтуливши рота, наче несподівано дістав удар ножем і тепер, паралізований від болю, жде наступного удару.
— Гадаю, такі непорозуміння часто трапляються, — зауважив я. — Містер Савідж мав би нас познайомити.
— Ні, сер, — жалібно відповів Паркіс, — це я винен.
Він сидів, схиливши голову й втупившись у свого капелюха, що лежав на колінах. Я спробував його підбадьорити.
— Це дрібниці, — сказав я. — Кумедний випадок, якщо подивитися збоку.
— Але я не збоку, а всередині, сер, — відповів Паркіс. Крутячи в руках капелюха, він повів далі таким сумним і тоскним голосом, як Коммон за вікном: — Мені йдеться не про містера Савіджа. Такого чуйного й здатного зрозуміти, як містер Савідж, навряд чи знайдеш серед людей нашого фаху… Мені йдеться про сина. Він вважав мене великим героєм. — Із глибин своєї недолі Паркіс видобув вибачливу й полохливу усмішку. — Ви ж знаєте, які книжки читають його однолітки, сер. Про детектива Ніка Картера та інших…
— А навіщо вашому синові це знати?
— З дітьми треба вести чесну гру, сер, а він завжди розпитує. Він захоче дізнатися, як мені пішло зі стеженням… Це ж бо річ, якої він навчається, — стеження.
— Скажіть синові, що я міг би опізнати чоловіка, за яким стежать, — і тільки, але в тому я не зацікавлений.
— Дякую за пораду, сер, але треба на це подивитися з усіх боків. Не скажу, що я не скористаюся вашою порадою навіть перед сином. Але що він подумає, коли натрапить на вас… під час стеження?
— Навряд чи натрапить.
— Але таке може статися, сер.
— Чому б не залишити його вдома, поки триває ця справа?
— Це було б ще гірше, сер. У нього немає матері, а тепер канікули. У таку пору я завжди навчаю його нашого діла, і містер Савідж це схвалює. Та ні. Якщо вже я пошився в дурні, то мушу за це відповідати. Якби ж то він не був такий серйозний! Він бере до серця кожний мій промах. Одного разу містер Прентіс, помічник містера Савіджа, доволі шорсткий чоловік, сказав: «Знову ви впороли дурницю, Паркісе» — при моєму синові. Ось цей випадок і відкрив хлопчикові очі на мене.
Паркіс звівся з виразом непохитної рішучості на обличчі (хто ми такі, щоб міряти чужу мужність?) і сказав:
— Сер, я забрав ваш час балачкою про свої клопоти.
— Мені було дуже приємно, містере Паркіс, — відповів я без іронії. — Не турбуйтеся. Синок, мабуть, у вас вдався.
— У нього мамин розум, сер, — сумовито мовив Паркіс. — Треба мені поспішитися. Холодно йому надворі, хоч я й знайшов сухе затишне місце. Ось тільки дуже вже він непосидливий. Сумніваюся в тому, що не виліз звідти й не промок. Якщо ви не проти, сер, то підпишіть, будь ласка, ось цей папір із записаними видатками.
Я дивився у вікно, як він іде, звівши комір тонкого макінтоша й опустивши криси капелюха. Падав густий сніг, і вже під третім із ліку ліхтарем Паркіс скидався на маленького сніговика з плямами бруду. Я здивувався, помітивши, що вже десять хвилин не думаю ні про Сару, ні про ревнощі. Я став настільки людяним, що думав не про своє — про чуже лихо.
Розділ 7
Ревнощі, принаймні я так завжди вважав, можуть бути тільки там, де є жадання. Автори Старого Заповіту любили вживати вираз «ревнивий Бог» і, мабуть, у такий грубий і непрямий спосіб виражали свою віру в те, що Бог любить людину. Як гадаю, жадання буває різне. Моє теперішнє було ближче до ненависті, ніж до любові, а Генрі вже віддавна не жадав Сари як жінки (покладаюся на її слова). Проте в ті часи він, очевидно, ревнував не менш, ніж я. Він прагнув не кохання, а приязні. Уперше відчувши себе вигнанцем за межі Сариної довіри, Генрі стривожився й занепав духом. Не знаючи, що діється і чого сподіватися, він жив у жахливій непевності. З цього погляду йому випало гірше, ніж мені. Я ж то був твердо певен, що нічого не маю, ба навіть не можу мати решток того, що втратив. Натомість Генрі й далі володів Сариною присутністю за столом, звуком її кроків на сходах, скрипом та стукотом дверей, поцілунком у щоку… Навряд чи в нього ще щось є, але й такі рештки стали б щедрою поживою для когось зголодованого. Ще гірше для Генрі те, що він, либонь, колись утішався чуттям безпеки, якого я ніколи не спізнав. Адже до того часу, коли містер Паркіс ішов до сина парком Коммон, Генрі й не підозрював, що Сара і я були закохані. Оце пишу я останнє слово, і наперекір моїй волі моя ж таки думка нестримно мандрує в минуле — до миті, з якої почалася мука.