Я прокинувся обтяжений смутком, викликаним останньою завбачливою реплікою Сари, та вже за три хвилини його розвіяв голос у телефонній трубці. Ніколи в житті мені не траплялася жінка, що могла б так, як ото Сара, змінити весь настрій лише кількома словами телефонної розмови.
Входячи в мою кімнату, торкаючись мого плеча, вона зразу ж навіювала мені чуття довірливості, яке враз зникало в мить розставання.
— Алло, — сказала вона. — Я тебе не розбудила?
— Ні. Коли я зможу з тобою побачитися? Сьогодні вранці?
— Генрі застудився. Він сидить вдома.
— Якби ти могла прийти до мене…
— Мушу відповідати на телефонні дзвінки.
— Тільки тому, що він застудився?
Вчора я почував до Генрі приязнь і співчуття, а нині він став ворогом, якого можна брати на сміх, ненавидіти й потайки очорнювати.
— Він зовсім втратив голос.
Я злорадно втішився, що в Генрі така безглузда хвороба: державний чиновник без голосу хрипко й даремно шепоче про вдовині пенсії.
— Чи не можна щось придумати, щоб зустрітися? — спитав я.
— Звичайно, можна.
Сара замовкла, і мені здалося, що перервався зв’язок. «Алло, алло», — кілька разів повторив я, та в цю хвилину вона саме міркувала — розважливо, зосереджено й швидко, щоб дати мені чітку й визначену відповідь.
— О першій годині я принесу йому до ліжка тацю з обідом. Ми з тобою могли б перекусити сандвічами у вітальні. Скажу йому, що ти захотів побалакати зі мною про вчорашній фільм… або про твій роман.
Щойно вона повісила слухавку — зразу ж наче хтось вимкнув моє чуття довіри, і я задумався над тим, скільки разів вона ось так міркувала. Прийшовши до Сариного дому й подзвонивши, я почувався ворогом… чи нишпоркою, що стежить за кожним її словом, як ото по кількох роках стежили за кожним її рухом Паркіс і його син. І ось відчинилися двері, повернулася довіра.
У ті дні годі було й питати, хто кого прагне. Обох нас проймало жадання. Опертий на дві подушки, зодягнений у зелений вовняний халат, Генрі дістав свою тацю, а ми покохалися на твердій дерев’яній підлозі в долішній кімнаті, не зачинивши за собою дверей і маючи за опору тільки одну подушку. Коли дійшло до вершини, довелося ніжно затулити долонею Сарині вуста, щоб часом Генрі не почув печального й гнівного зойку відданості.
Подумати тільки — ще кілька днів тому я мав намір лише випитувати її, нічого більш! Скулившись на підлозі поряд Сари, я дивився й дивився на неї, неначе ніколи не побачу каштанового волосся, що калюжею міцного вина розплилося на паркеті, рясних крапель поту на лобі й грудей, схвильованих частими подихами, як у юної легкоатлетки, розпростертої в знемозі після переможного бігу.
І тут скрипнув східець. На якусь мить ми завмерли. На столі лежали неторкнуті сандвічі й стояли ненаповнені келихи.
— Він зійшов донизу, — шепнула Сара й сіла в крісло. Я поклав їй на коліна тарілку й підсунув келиха до руки.
— А якщо він почув? — спитав я.
— Він не здогадається, у чому річ.
Мабуть, розпізнавши мій сумнів, Сара пояснила нудотно солодким тоном:
— Бідолашний Генрі. За ці десять років ось таке ні разу не траплялося.
Усе одно ми не могли почуватися безпечно. Мовчки сиділи, аж поки знову скрипнуло. Власний голос видався мені рипучим і фальшивим, коли я надто гучно озвався:
— Я радий, що вам сподобався епізод із цибулею.
Відчинивши двері навстіж, Генрі заглянув у кімнату. Він ніс грілку в сірому фланелевому чохлі.
— Добридень, Бендріксе, — пошепки привітався він.
— Не варто було тобі йти по цю грілку, — сказала Сара.
— Я не хотів тебе турбувати.
— Ми говорили про вчорашній кінофільм.