Лист написано фіолетовим чорнилом на дешевому поштовому папері закарлюкуватим вигадливим почерком. Перегорнувши аркуш цього кострубатого документа, я побачив чітке й виразне Сарине письмо. Я й не гадав, що впізнаю його по майже двох роках.
До аркуша Паркіс пришпилив клапоть паперу, позначив його великою червоною літерою «А» й дописав: «З огляду на можливість відкриття судової справи, усі документальні докази належить повернути для включення їх у картотеку». Цей порятований із кошика клапоть старанно розгладжено — немовби рукою коханця. Очевидно, для коханця він і був призначений: «Ніби й нема потреби писати листи до Тебе чи говорити з Тобою. Я ще не встигла щось сказати, а Ти вже все знаєш. Але я, закохавшись, відчуваю потребу саме це й робити, як віддавна звикла. Ще тільки починаю кохати, а вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе, і стримують мене тільки страх і звичка. Любий…»
Ото й уся записка. Вона зухвало втупилася в мене всіма своїми буквами, а я не міг не подумати про те, що не можу пригадати жодного рядка з усього того, що колись написала мені Сара. Якби в цих записках вона ось так відкрито признавалася в коханні, я б зберігав їх, але вона саме того й боялась, а тому писала дуже обережно — «поміж рядками». А ось ця її остання любов зруйнувала клітку рядків, не згодившись на те, щоб її ховали поміж них. Мені запам’яталось одне наше кодове слово — «цибуля». У листуванні воно позначало нашу любовну пристрасть. Цибулею стало злягання, навіть саме кохання. «“…вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе”, а тут цибуля, — з ненавистю подумав я, — засіб порозуміння в мої часи».
У самому низу клаптика я дописав «без коментарів», засунув його в конверт і заадресував до містера Паркіса. Прокинувшись вночі, я міг повторити напам’ять увесь текст, а слово «кинути» викликало в уяві різноманітні втілені óбрази.
Я лежав, не можучи заснути, а спогади один за одним болюче кололи мене ненавистю й жагою. Ось її волосся, розсипане на паркеті, і скрип східця. Ось ми з нею лежимо в канаві, нас не видно з шосе, а я бачу поміж пасмами її волосся іскорки паморозі на задубілій землі; саме в критичну мить повз нас проїжджає трактор, і тракторист навіть голови не повертає. Чому ненависть не вбиває жаги? Я б усе віддав, аби тільки заснути. Я б зарадив собі по-хлоп’ячому, якби був певен, що це замінить Сару. Але свого часу я вже пробував знайти заміну, і нічого не вдалося.
Я ревнивець. Безглузда річ — писати ці слова у творі, який вважаю довгою історією ревнощів — до Генрі, до Сари й до типа, що його так незграбно висліджував Паркіс. Тепер, коли все належить минулому, я ревную до Генрі тільки тоді, коли постають надто вже яскраві спогади (їй-бо, одружитися б нам — і з моєю пристрастю та з її вірністю ми були б щасливі до кінця днів). Натомість увесь час ревную до свого суперника… Мелодраматичне й до болю невідповідне слово, бо не відображає нестерпних переваг цього типа наді мною — вдоволення, довіри й успіху, що йому дісталися. Іноді я думаю, що він не зауважив би мене навіть як фрагмента всієї картини, і тоді мені страшенно хочеться привернути до себе увагу, крикнути йому у вухо: «Не смій ігнорувати мене! Ось я! Хай там що сталося, а Сара таки кохала мене».
У мене з Сарою часто бували довгі суперечки про ревнощі. Я ревнував навіть до минулого, про яке вона при нагоді відверто розповідала. Ці любовні романи нічого не значили (важило в них, мабуть, тільки підсвідоме прагнення того кінцевого спазму, що його так жалюгідно й надаремно тужився викликати її чоловік). Сара була віддана Генрі, як і всім своїм коханцям, зокрема й мені, але це не втішало, а навпаки — дратувало мене. Був час, коли вона сміялася з мого гніву, не вірила, що він щирий, не вірила у свою вроду, а я гнівався ще й тому, що вона не ревнує мене ні до минулого, ні до майбутнього. Я не вірив, що любов може бути іншою, ніж у мене, і вимірював її в масштабі ревнощів. За такою мірою виходило, що Сара взагалі не може мене кохати.
Наші суперечки були завжди однотипні, і тут я опишу тільки одну з них, бо саме вона дала поштовх вчинку. Той безглуздий вчинок ні до чого не призвів, хіба що до сумніву, який завжди мене проймає, коли я беруся писати, та ще до відчуття, що, зрештою, її правда, а не моя.
Пригадую, я сердито сказав:
— Це лише наслідки твоєї фригідності. Фригідна жінка ніколи не ревнує. Просто ти ще не спізнала звичайних людських почуттів.
Мене дратувало те, що вона не заперечує.
— Може, і маєш рацію. Кажу тобі одне-єдине: я хочу, щоб ти був щасливий. Не можу витерпіти, коли тобі погано. Роби все, що забажаєш, — я не буду проти, аби тільки ти почувався щасливим.