Пригадую, Генрі вибрав віденський біфштекс, чим виказав свою необізнаність. Я цілком певен, що він, ніколи й не бачивши цієї страви, сподівався чогось на зразок шніцеля по-віденськи. Тут, у гостях, він надто вже ніяковів, щоб дозволити собі зауваження про страву, і зрештою якось примудрився натоптатися сирою рожевою масою. Згадавши його бундючну міну в магнієвих спалахах, я утримався від застороги, коли наш гість замовляв пудинг «Кабінет». За цим гидотним обідом (того дня клуб перевершив самого себе) ми провадили вишукану й штучну розмову ні про що. Генрі старався, як міг, представляти бозна-якими секретними справи своєї комісії, про які щодня повідомляли в пресі. Ми перейшли до вітальні, порожньої на той час, і пили каву, запавши в безмір чорної, набитої кінським волосом софи навпроти каміна. Я подумав, що роги на стінах дуже пасують до нашої майбутньої розмови, і, сперши ноги на старосвітську решітку, надійно заблокував Генрі в кутку. Помішуючи ложечкою каву, я поцікавився:
— Як там Сара?
— Непогано, — ухильно відповів Генрі, обережно й підозріливо куштуючи портвейн. Либонь, не забув віденського біфштекса.
— Ти й досі непокоїшся? — спитав я.
Спохмурнівши, він відвів очі.
— Непокоюся?
— Ти ж непокоївся. Сам мені сказав.
— Не пригадую. Сара почувається добре, — недоладно пояснив він, ніби мені йшлося про її здоров’я.
— Чи звернувся ти до цього детектива?
— Я сподівався, що ти забудеш цю справу. Я погано почувався… Розумієш, саме тоді формували цю комісію… Перевтома…
— А чи пам’ятаєш, що я зголосився піти туди замість тебе?
— Мабуть, тоді ми обидва трішки перевтомилися. — Втупившись у старі роги над своєю головою, Генрі примружився, щоб прочитати прізвище жертводавця. — У вас тут чимало голів, — ні з того ні з сього докинув він.
Я не дав йому ухилитися.
— За кілька днів я відвідав його.
Він відставив склянку.
— Бендріксе, ти не мав права…
— Я оплачую всі видатки.
— Це ж неймовірне нахабство.
Генрі звівся, та я тримав його в пастці. Звідти він міг вибратися, хіба що відштовхнуши мої ноги. Але не в його характері було прикладати силу.
— Ти ж хотів з’ясувати, що і як з нею, — сказав я.
— Нема чого з’ясовувати. Я хочу вийти. Випусти мене.
— Вважаю, що тобі корисно було б прочитати звіти.
— І не подумаю…
— Раз так, тоді я сам прочитаю тобі уривок про таємні візити. Її любовного листа я повернув детективам, щоб долучили до картотеки. Дорогий друже, ти дав себе обвести круг пальця.
Здавалося, він ось-ось мене вдарить. Тоді я дуже радо дав би йому здачі, торохнув би цього бевзя, якому Сара стільки років була безглуздо вірна — у свій спосіб, та в цю мить увійшов секретар клубу. Високий, сивий, довгобородий, у замащеній супом жилетці, він скидався на вікторіанського поета, а насправді писав сумні новели — спогади про собак, які йому траплялись. Його твір «Навіки Фідо» мав великий успіх 1912 року.
— О, Бендріксе, — озвався він. — Віддавна вас тут не бачу.
Я познайомив їх.
— Щодня уважно читаю звіти, — розторопно, наче перукар, вихопився старий мемуарист.
— Які ще звіти? — насторожився Генрі. На звук цього слова йому вперше в житті спало на думку щось інше, ніж службові документи.
— Королівської комісії.
Коли секретар нарешті пішов собі, Генрі попросив:
— Будь ласка, дай мені звіти й дозволь вийти звідси.
Сподіваючись, що під час розмови з секретарем він обміркував нашу справу, я вручив йому останній звіт.
Генрі зразу ж кинув його в камін і підсунув кочергою до вогню. Я не міг не визнати, що цей жест виражає гідність.
— Що робитимеш далі? — спитав я.
— Нічого.
— Від фактів нікуди не дінешся.
— К чортовій матері ці факти.
Досі я ні разу не чув від нього лайки.