— Чи побачимося сьогодні пополудні?
— Ні. Не можу.
— А завтра?
— Генрі повернеться.
Генрі, Генрі, Генрі… Це ім’я стугоніло подзвоном усі наші з Сарою дні, глушило щастя, радощі та веселощі нагадуваннями, що кохання помре, що його здолають призвичаєння і прив’язаність.
— Нема чого тобі аж так боятися, — сказала вона. — Кохання не вмирає…
І ось минуло майже два роки, поки дійшло до тої зустрічі в передпокої й до Сариного вигуку «ти?».
Розділ 6
Звичайно ж, після цього випадку я ще багато днів плекав надію. Я вважав збігом обставин те, що на мої телефонні дзвінки ніхто не відповідає, а коли за тиждень зустрів служницю Майлзів і дізнався, що подружжя десь на селі, то заспокоїв сам себе, що під час війни листи, бува, не доходять до адресатів. Щоранку я прислухався до торохтіння поштової скриньки й зумисно барився в себе нагорі, аж поки господиня приносила мою пошту. Я не перебирав конвертів — конче треба було відкласти розчарування на потім і берегти надію якнайдовше, скільки змога. Я читав листи за порядком і, тільки дійшовши до останнього з черги, пересвідчувався, що від Сари нічого нема. Відтак життя завмирало аж до пообідньої пошти о четвертій годині, а тоді мені доводилося перебути ще одну ніч.
Майже тиждень я не писав Сарі. Цього не дозволяла гордість, аж якогось ранку я, відкинувши її, таки написав тривожного, повного гіркоти листа на коммонську адресу Майлзів і дописав на конверті «Терміново» та «Прошу передати в руки». Не дочекавшись відповіді, я втратив надію. Докладно відтворивши в пам’яті Сарині слова «адже люди все своє життя люблять Бога й не бачать Його», я з ненавистю подумав: «Завжди їй хочеться виглядати дуже гарною у своїх очах. Вона змішує віру й зраду, щоб самій собі видаватися шляхетною. Не хоче визнати, що тепер вона воліє йти до ліжка з Іксом».
То були найгірші часи з усіх, що я пережив. Моя професія — уявляти, думати óбразами. Отож п’ятдесят разів за день і скільки там разів за ніч, коли тільки мені перебивало сон, у моїй уяві підіймалася завіса й починалася вистава — завжди одна й та ж: Сара кохається, Сара й Ікс виробляють ті самі штучки, що колись ми удвох; Сара цілує — особливо, по-своєму, вигинається під час любощів і зойкає, наче від болю; Сара в любовній нестямі. Вечорами я ковтав таблетки, щоб швидше заснути, але не знайшов таких, від яких можна було б спати аж до ранку. Удень тільки керовані ракети й відвертали мої помисли від Сари — на кілька секунд, від тиші до вибуху, можна було звільнитися від неї. Минуло три тижні, а ті óбрази як були яскравими, такими й залишилися. Здавалося, їх ніщо й ніколи не розвіє, і я почав усерйоз подумувати про самогубство. Ба навіть дату призначив і, плекаючи щось подібне до надії, став відкладати про запас снодійні засоби. Я доводив самому собі, що це не мій обов’язок — отак тягти до нескінченності. Та ось настав призначений день, а вистава й далі тяглася, і я не покінчив з собою. Не через боягузтво. Мене стримала пам’ять. Пригадався вираз розчарування на Сариному обличчі, коли після вибуху «Фау-1» я увійшов до кімнати. Чи не бажала в глибині серця Сара, щоб я згинув? Тоді б їй менш тяжів на сумлінні новий роман із Іксом, адже якісь рештки сумління в неї та й залишились. Якби я наклав на себе руки, то їй не було б чого заморочувати собі голову. А що я вижив, то після наших спільних чотирьох років Сара мала б хоч подеколи потерпати від докорів сумління, хай навіть вона з Іксом. Тепер же я навіть не думав зробити їй таку поблажку. Я не знав, що б його вдіяти, аби Сара потерпала аж до болю, і лютував від безсилля. Як я ненавидів її!
Звісно, ненависть, як і кохання, має свій кінець. Минуло півроку, і якось я зауважив, що весь день не думаю про Сару й почуваюся веселим та бадьорим. Проте до остаточного кінця ще не дійшло, бо я зразу ж зайшов до крамнички й купив листівку. Хотів надіслати Сарі вістку в тріумфальному дусі й таким чином завдати хоч миттєвого болю, та щойно написав адресу, тут же перехотів і на вулиці впустив листівку собі під ноги. Дивно, що ненависть ожила, коли я зустрів Генрі. Пригадую, розпечатавши конверта з донесенням від детектива, я пожалкував: «Якби ж то й кохання могло так ожити…»
Містер Паркіс добре впорався з роботою. Вдало застосувавши порошок, він з’ясував, що потрібна нам квартира — на найвищому поверсі, а мешкають у ній міс Сміт і її брат Річард. Я задумався над тим, чи не сприяє коханцям міс Сміт у такий самий спосіб, як колись сприяв нам Генрі. Весь мій прихований снобізм збурило це прізвище. Smythe! Оті ще мені букви — «y» і «e»! Невже Сара опустилась аж так низько, що злигалася з якимсь Смітом із Седар-роуд? Може, він стоїть останнім у довгому переліку Сариних коханців за минулі два роки? А може, глянувши на нього (я ж бо постановив скласти про цього Сміта чіткішу думку, ніж ота невиразна, складена з Паркісових донесень), я побачу чоловіка, задля якого Сара покинула мене в червні 1944 року?