— Може, мені подзвонити у двері, увійти до цього Сміта й повестися з ним так, як личить ображеному чоловіку? — спитав я Паркіса в кафе. Він сам запропонував тут зустрітися, бо не міг привести сина до бару.
— Я проти цього, сер, — відповів він, всипаючи третю ложечку цукру до чашки чаю.
Хлопчик сидів за склянкою оранжаду й булочкою на столику поодалік і не міг нас чути. Він спостерігав усіх, що входили в кафе, придивлявся, як вони струшують мокрий сніг із пальт і капелюхів, стежив подібними до намистинок пильними карими оченятами так, ніби мав написати звіт. Либонь, таки мав, це ж належало до батьківської науки.
— Розумієте, сер, — пояснив мені Паркіс, — це ускладнило б судову справу. Хіба що захочете виступити як свідок.
— Ця справа не дійде до суду.
— Вирішите її полюбовно?
— Мені до неї байдуже, — відрік я. — Не варто здіймати рейвах через якогось там Сміта. Просто хочу на нього подивитись, ото й усе.
— Вам, сер, найбезпечніше було б прикинутися контролером газових лічильників.
— Я ж не можу ходити у форменому картузі.
— Поділяю ваші почуття, сер. Я теж уникаю такого й хочу, щоб і мій малий уникав, коли настане його час. — Батько стежив сумними очима за кожним синовим рухом. — Він захотів морозива, сер, але я відмовив. Не та погода, — здригнувся містер Паркіс, немовби змерз від самої думки про морозиво. А тоді докинув таке, що я не зразу втямив, куди він хилить: — У кожної професії своя гідність, сер.
— Чи не можна було б мені взяти з собою вашого сина? — спитав я.
— Тільки на вашу обіцянку, сер, що там не буде якогось неподобства, — нерішуче відповів він.
— Я зайду на цю квартиру тоді, коли в ній не буде місіс Майлз. Ця обставина гарантує цілковиту моральність усього, що там трапиться.
— А навіщо вам мій малий?
— Я скажу, що йому стало погано й ми прийшли не на ту адресу. Хоч-не-хоч, а їм таки доведеться впустити нас, щоб хлопчик трохи посидів.
— Він здатен на таке, — гордо сказав містер Паркіс. — Перед Лансом ніхто не встоїть.
— То він зветься Ланс?
— На честь сера Ланселота, сер. Лицаря Круглого Столу.
— Дивно. З ним пов’язаний доволі неприємний епізод…
— Цей лицар знайшов Священного Ґрааля, сер.
— Та ні, на Ґрааля натрапив Ґалагад. А на Ланселота натрапили, коли він був у ліжку з Ґіневрою.
Чому нам кортить докучати невинним простакам? Через те, що заздримо їм?
— Такого я не чував, — сумно проказав Паркіс, дивлячись на сина так, наче той зрадив батька.
Розділ 7
Наступного дня я, на злість батькові, пригостив Ланса морозивом на Гай-стрит, перш ніж податися до Седар-роуд. Попередньо містер Паркіс повідомив, що Генрі влаштував у себе вечірку з коктейлями, тож не було чого побоюватися. Батько вручив мені сина, обсмикнувши на ньому вбрання. Зодягнув його по-святковому — з нагоди першого самостійного виступу на сцені з клієнтом, натомість я нап’ялив на себе найгірше, що мав.
З ложечки зірвалася грудочка суничного морозива й посадила пляму на святковому піджаку. Я сидів мовчки, поки від порції не залишилося ні краплі, а тоді спитав:
— Хочеш іще?
Хлопчик кивнув.
— Знову суничного?
— Ванільного, — відповів він і, помовчавши, додав: — Будь ласка.
Другу порцію він їв дуже обережно, а ложечку облизував так старанно, ніби мав видалити з неї відбитки пальців. Відтак ми рушили Коммоном на місце — рука в руку, як батько з сином. «Сара і я бездітні, — думав я. — Чи не доцільніше було б одружитися, ростити дітей і поживати собі в нудно-солодкому мирі та спокої, замість шарпатися в цьому секретному ділі з похіттю, ревнощами та донесеннями?»
На найвищому поверсі я натиснув на кнопку дзвінка й застеріг Ланса:
— Не забувай, що тобі погано.
— Якщо вони пригостять мене морозивом… — почав він. Паркіс навчав його передбачати, що може статися.
— Не пригостять.
Мабуть, двері відчинила сама міс Cміт, жінка середнього віку, з каламутно-сивим волоссям — типова учасниця доброчинних розпродажів.
— Чи тут живе містер Вілсон? — спитав я.