— Ні. На жаль, ви…
— Може, його помешкання на поверх нижче? Не знаєте часом?
— У цьому будинку нема нікого з таким прізвищем.
— Боже мій, — сказав я. — Отакий шмат дороги тягти з собою сина… А йому ще й стало погано…
Я не наважувався глянути на Ланса, та по очах міс Cміт здогадався, що він переконливо виконує свою роль без слів. Містер Савідж радо визнав би його членом своєї команди.
— То прошу ввійти й десь посадити хлопчика, — сказала вона.
— Ви дуже люб’язні.
Цікаво, чи часто Сара заходила до цього невеличкого захаращеного передпокою. Ось я й у житлі Ікса. Напевно, м’який бурий капелюх на вішаку належить йому. Пальці мого наступника — пальці, що торкалися Сари, — щодня повертали цю клямку й відчиняли двері, за якими зараз відкрилися жовті пломінці газового каміна, світло ламп під рожевими абажурами в сніжно-сірому пополудневому сутінку й безмір кретонових просторих чохлів на меблях.
— Чи можна принести вашому синові склянку води?
— Ви дуже люб’язні.
Я згадав, що вже вжив ці слова.
— А може, апельсинового соку з газованою водою?
— Не завдавайте собі клопоту.
— Соку, — твердо сказав хлопчик і додав уже тоді, коли міс Сміт виходила з кімнати: — Будь ласка.
Аж тепер, коли ми залишилися наодинці, я глянув на Ланса. Скорчений у кретоновому кріслі, він справді видавався хворим. Якби не підморгнув мені, я б міг подумати, що… Тим часом міс Cміт принесла сік, і я обізвався:
— Подякуй, Артуре.
— То це Артур?
— Артур Джеймс, — уточнив я.
— Це старосвітське ім’я.
— Уся наша родина старосвітська. Його мама захоплювалася Теннісоном.
— Вона?..
— Так… — відповів я, і міс Cміт співчутливо подивилася на малого.
— Бачу, син — це ваша розрада.
— І тривога, — додав я. Мені стало соромно. Вона така довірлива… Що я тут, власне, роблю? Навряд чи побачу цього Ікса, а якщо й побачу, то чи полегшає мені від того, що я наділив обличчям чолов’ягу з Сарою в ліжку? Я змінив тактику:
— Я мав би представитися. Моє прізвище Бріджез.
— А моє — Cміт.
— Я майже певен, що десь вас бачив.
— Мабуть, ні. У мене дуже добра пам’ять на обличчя.
— Здається, це було в Коммоні.
— Іноді я ходжу туди з братом.
— Він, часом, не Джон Cміт?
— Ні, Річард. Як почувається хлопчик?
— Гірше, — відказав Паркіс-молодший.
— Чи не варто було б поміряти температуру?
— А чи можна мені ще соку?
— Аби тільки не зашкодило, правда? — розсудила вона. — Бідне дитя. Напевно, у нього гарячка.
— Ми зловживаємо вашою добротою.
— Брат ніколи не вибачив би мені, якби я вас не затримала. Він дуже любить дітей.
— Він удома?
— Має прийти — з хвилини на хвилину.
— Повернеться з роботи?
— Власне, у нього робочий день — це неділя.
— То він священик? — спитав я, приховуючи злорадство, і здивувався, почувши загадкову відповідь:
— Не зовсім.
Її стривожений погляд упав поміж нас, як завіса, і за нею віддалилася міс Cміт зі своїми особистими клопотами. Вона вже звелася, коли відчинилися вхідні двері й увійшов Ікс. У темному передпокої він справив враження когось із вродливим обличчям — акторським, бо надто вже часто воно відображалось у дзеркалі, і трохи вульгарним. Мені прийшла сумна, зовсім не злорадна думка, що в Сари мав би бути кращий смак. Та ось Cміт ступив у світло ламп і стало видно великі плями крововиливів на лівій щоці, подібні до знаків розрізнення. Еге, я ж то ні за що ні про що очорнив його, з такою зовнішністю не задивлятимешся в люстро.
— Мій брат Річард. Містер Бріджез, — познайомила нас міс Сміт. — Син містера Бріджеза погано почувається. Я запросила їх зайти.
Сміт потиснув мені руку, придивляючись до Ланса. Я зауважив, що рука напрочуд суха й гаряча.
— Я вже бачив вашого сина, — сказав він.
— У Коммоні?
— Цілком можливо.
Він був надто вже потужний, як на цю кімнату, і не пасував до кретону. Чи сидить тут його сестра, коли вони вдвох в іншій кімнаті… чи, може, її посилають кудись у справах?
Що ж, я побачив Ікса. Нема чого тут далі висиджувати… Хіба для того, щоб знайти відповіді на запитання, які постали в мить, коли він з’явився передо мною. Де вони познайомилися? Чи це Сара ступила перший крок назустріч? Що вона знайшла в Іксі? Чи віддавна й чи часто вони кохаються? Знаючи напам’ять її слова «…ніби й нема потреби писати листи до Тебе чи говорити з Тобою… Ще тільки починаю кохати, а вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе…», я видивлявся на плями й думав, що ніде не знайдеш безпеки. Горбуни, каліки — усі вони мають спусковий пристрій, що урухомлює кохання.