— Навіщо ви сюди, власне, прийшли? — раптом втрутився в мої думки Сміт.
— Я вже сказав вашій сестрі, що мій знайомий, Вілсон…
— Вас я ніколи не бачив, зате мені запам’яталося обличчя вашого сина.
Він зробив короткий розпачливий жест, неначе хотів торкнутися хлопчикової руки. У його очах відображалося щось схоже на безпредметну ніжність.
— Не бійтеся мене, — мовив Сміт. — Я звик, що сюди приходять люди. Запевняю вас, я тільки й того хочу, щоб комусь пригодитися.
— Часто трапляються дуже вже соромливі люди, — пояснила його сестра.
Я ніяк не міг второпати, про що тут мова.
— Я тільки шукав свого знайомого, Вілсона…
— Ви ж знаєте, що я цілком певен: такого знайомого взагалі нема.
— Дайте мені, будь ласка, телефонну книжку, і я з’ясую його адресу…
— Сядьте, — сказав він, понуро й задумливо дивлячись на хлопчика.
— Мушу вже йти. Артурові полегшало, та й Вілсон…
Мене гнітила ця невизначеність.
— Якщо хочете, то йдіть. А чи не могли б ви залишити хлопчика тут? Принаймні на півгодини. Я б хотів з ним поговорити.
Мені спало на думку, що Сміт упізнав Ланса й хоче допитати його.
— Про все, що ви хочете дізнатися від нього, можете розпитати мене, — відповів я.
Щоразу, коли мені виставлялася його гладка щока, я набирався злості, а дивлячись на бридку плямисту, вгамовувався й не міг ні в що повірити — особливо в те, що з оцими квітчастими кретоновими чохлами, з цією міс Cміт та її чаюванням може уживатися похіть. І розпач, уже маючи готову відповідь, тепер питає мене: «Невже тобі справді хочеться, щоб замість похоті було кохання?»
— Ми надто вже старі й заскорузлі, — сказав Сміт. — А ось цю дитину тільки починають псувати брехнею вчителі та священики.
— Ні чорта не розумію, про що вам ідеться, — відрізав я й квапливо кинув у бік міс Cміт: — Пробачте, будь ласка.
— Ото ж бо, — зауважив він. — «Ні чорта». А якби я вас розгнівив, то ви сказали б: «О Господи!»
Здається, я його шокував. Може, він пастор-нонконформіст. Сказала ж міс Сміт, що він працює в неділю. Диво дивне, що ось такий чоловік та може бути Сариним коханцем. Вона враз упала в моїх очах, бо ж її роман — це сміх та й годі. Про Сару можна було б розповідати анекдоти на найближчій вечірці, яку я відвідаю. На якусь мить я визволився від цієї жінки.
— Мене нудить, — обізвався Ланс. — Чи можна ще соку?
— Любий мій, — відповіла міс Сміт, — я вважаю, що тобі вже досить.
— Їй-бо, мушу його звідси забрати, — сказав я, стараючись не зводити ока з плям. — Ви були дуже люб’язні. Якщо я вас чимсь образив, то вибачайте, це ненавмисно. Я не поділяю ваших релігійних поглядів…
Здивувавшись, Сміт подивився на мене.
— Але ж це зовсім не мої погляди. Я ні в що не вірю.
— Мені здалося, що ви були проти…
— Я ненавиджу всі ці застарілі пастки. Пробачте, містере Бріджез. Знаю, що задалеко заходжу, але іноді побоююся, що людям навіватимуть асоціації навіть звичайні слова та вислови, як-от «з Богом». Якби я був певен, що мій внук навіть не здогадуватиметься, що слово «Бог» означало для нас щось більше, ніж слово мовою суахілі…
— У вас є внук?
— Я не маю дітей, — понуро відповів він. — Заздрю вам. У вас перед сином великий обов’язок і велика відповідальність.
— Про що ви хотіли його розпитати?
— Я хотів, щоб хлопчик почувся тут як удома. Тоді, можливо, він повертався б сюди. Стільки всякого хочеться розповісти дитині… Я хотів поговорити й про смерть. Хотів звільнити вашого сина від брехні, яку втовкмачують учням у школі.
— Чимала робота, як на півгодини.
— Можна посіяти сім’я.
— Цей вислів походить із Євангелія, — в’їдливо зауважив я.
— Ой, та я сам зіпсований. Не треба мені на це вказувати.
— До вас справді приходять люди… може, потаємно?
— Ви не повірите, — втрутилася міс Cміт. — Люди прагнуть слова про надію.
— Надію?
— Так, надію, — підтвердив Cміт. — Невже ви не розумієте, що сталося б з надією, якби все людство знало, що немає нічого іншого, крім того що є тут, на землі? Немає потойбічних віддяк, нагород і покарань, — промовляв він. Коли не було видно потворної щоки, його обличчя видавалося нестямно одухотвореним. — Тоді ми почали б творити новий світ, схожий на сьоме небо.
— Спершу треба дуже й дуже багато чого пояснити, — зауважив я.
— Може, показати вам мою книгозбірню?
— Це найкраща бібліотека раціоналістичних праць на весь південний Лондон, — докинула міс Cміт.