— Нема потреби мене навертати. Я й так ні в що не вірю. Тільки зрідка бувають винятки.
— Саме з отим «зрідка» нам доводиться мати справу.
— Дивна річ — саме в ці миті приходить надія.
— Надією може прикинутися гординя. Або самолюбство.
— Як на мене, ці почуття тут ні до чого. Це трапляється несподівано, без причини. Повіє запахом…
— Еге ж, — перебив мене Cміт. — Будова квітки, аргументи про доцільність у природі, оті доводи, що в годинника має бути годинникар-виробник… Усе це застаріло. Швеніґен дав на те відповідь двадцять п’ять років тому. З вашого дозволу покажу вам…
— Не сьогодні. Я таки мушу забрати сина додому.
Сміт знову зробив жест розпачливої ніжності знехтуваного коханця. Цікаво, скільки разів його проганяли від смертного ложа. Мені захотілося теж дати якусь надію співрозмовникові, але він обернувся до мене здоровою щокою, і тепер я дивився на зарозуміле акторське обличчя. Я волів бачити його жалюгідним, безглуздим і старомодним. Ер, Рассел — нині вони в моді, та навряд чи знайдеться багато логічних позитивістів у Смітовій бібліотеці. Там немає безсторонніх мислителів, є тільки войовничі хрестоносці.
Біля дверей (Сміт, певна річ, не вжив отого дражливого «з Богом») я кинув — у його гарну щоку:
— Вам би познайомитися з моєю приятелькою — місіс Майлз. Вона цікавиться…
Я обірвав сам себе, влучивши в яблучко. Він різко відвернувся, плями побагровіли, і водночас я почув голос міс Cміт:
— О Господи!
Безсумнівно, я завдав йому болю — такого самого, як і собі. Тепер я шкодував, що не промахнувся.
На вулиці Ланса знудило. Поки він блював у стічну канаву, я стояв поруч і думав: «Невже й Сміт втратив її? Невже цьому не буде кінця? Що ж мені тепер — шукати Ігрека?»
Розділ 8
— Пішло дуже гладко, сер, — сказав Паркіс. — Там була юрма людей. Місіс Майлз гадала, що я один із чоловікових співробітників, а містер Майлз гадав, що я один із жінчиних приятелів.
— Чи вдалася ця вечірка з коктейлями? — спитав я, згадавши свою першу зустріч із Сарою та її тет-а-тет із якимсь незнайомцем.
— Усе було чудово, сер, ось тільки місіс Майлз трохи занедужала. Дуже поганий у неї кашель.
Я слухав із задоволенням. Може, хоч цього разу обійшлося без дотиків та поцілунків в алькові. Поклавши на мій стіл пакета в бурій обгортці, детектив став гордо розповідати:
— Я дізнався від служниці, як добратися до кімнати місіс Майлз. Якби мене хтось зауважив, я б пояснив, що шукаю вбиральню. Ніхто мене не побачив. Щоденник лежав на столі. Видно, вона того дня й писала. Звичайно, місіс Майлз могла вести записи дуже обережно, та я з досвіду знаю, що такий документ завжди щось та й видасть. Люди придумують собі шифри, які можна швидко розгадати, сер. Або ж роблять пропуски, і можна легко здогадатися, які саме слова випущено.
Поки він говорив, я розпакував і розгорнув щоденника.
— Така вже людська натура, сер, — ствердив Паркіс. — Якщо ведеш щоденник, то хочеш зберегти щось на пам’ять. Бо інакше навіщо його вести?
— Ви його переглядали? — спитав я.
— Я визначив, сер, характер цього документа. Судячи з одного запису, вона не з обережних.
— Він не за цей рік, — зауважив я, — а за позаминулий.
На мить Паркіс оторопів.
— Мені пригодиться цей щоденник, — сказав я.
— Він і в справі пригодиться, сер… якщо не простити зради.
Сара вела записи у великій рахунковій книзі, знайоме чітке письмо перекреслювали червоні й сині лінійки. Вона писала не щодня, і я заспокоїв Паркіса:
— Тут є нотатки за кілька років.
— Припускаю, щось змусило її вийняти цей щоденник і почитати.
«Чи могло так статися, — подумав я, — що саме того дня Сара згадала мене, наш роман і від чогось занепокоїлася?»
— Я радий, що дістав цю річ, — сказав я. — Дуже радий. Знаєте, я гадаю, що на тому можна закрити наші рахунки.
— Сподіваюся, ви задоволені, сер.
— Цілком.
— Тоді попрошу вас ось так і написати містерові Савіджу. Він дістає скарги від клієнтів, а подяк ніхто не пише. Що більш задоволений клієнт, то більш йому хочеться все забути й викинути нас із голови. Що ж, не варто його за це засуджувати.
— Я напишу.
— А ще подякую за те, що ви були такі добрі до мого малого, сер. Трохи йому зашкодило, але я знаю, як воно є… З такими, як Ланс, важко вести лінію, коли йдеться про морозиво. Він виканючить ці ласощі, щойно словом їх згадаєш.
Мені страшенно кортіло взятися до читання, але Паркіс барився. Напевно, не дуже-то вірив, що я не забуду його й своєї обіцянки, тому хотів закарбуватися в моїй пам’яті очима вірного пса й жалюгідними вусами.