— Мені були дуже приємні наші службові стосунки, сер, якщо можна взагалі говорити про приємність у таких прикрих обставинах. Не завжди нам випадає працювати для справжніх джентльменів, хай навіть у них і титули. Мав я колись справу з пером Англії. Приносив йому звіти, а він лютував, ніби це я завинив. Таке ставлення знеохочує, сер. Що більше тобі вдасться, то радше клієнт хоче тебе спекатися.
Власне, я таки хотів спекатися Паркіса, а тепер від цих слів мені стало совісно. Не годиться підганяти його, щоб уже пішов.
— Ось я намірився був, сер, — сказав він, — подарувати вам на пам’ять таку собі дрібничку, але подумав, що ви її не приймете.
Як дивно, коли хтось прихильний до тебе! Хоч-не-хоч, а почуватимешся зобов’язаним. Отож я й збрехав Паркісові.
— Мені завжди були до вподоби наші розмови.
— А все почалося так невдало, сер. З моєї дурної помилки.
— Чи сказали ви про неї Лансові?
— Так, сер. Але не зразу, а за кілька днів, коли пощастило з кошиком на сміття. Такий успіх згладив прикрість.
Кинувши оком на сторінку щоденника й прочитавши: «Я така щаслива! Завтра повернеться М.», — я не зразу втямив, хто такий М.
Чудно й незвично подумати, що колись тебе кохала якась особа, що колись ця особа вважала день щасливим чи нещасливим залежно від того, чи був ти з нею, чи ні.
— Якби ви були не проти прийняти цю пам’ятку, сер…
— Звичайно, не проти, Паркісе.
— Маю тут цю штучку. Вона може і зацікавити, і придатися.
Він вийняв із кишені щось обгорнуте цигарковим папером, поклав на стіл і несміло підсунув до мене. Розгорнувши, я побачив дешеву попільничку з написом «Готель “Метрополь”, Брайтлінґсі».
— З нею пов’язана ціла історія, сер, — сказав він. — Чи пам’ятаєте справу Болтонів?
— Щось не можу пригадати.
— Ця справа наробила галасу, сер. Леді Болтон, її покоївка і мужчина. Усіх трьох разом застали. Попільничка стояла біля ліжка. З боку леді Болтон.
— Мабуть, ви зібрали невеличкий музей.
— Треба було б віддати її містерові Савіджу, бо він дуже вже зацікавився тою справою, але я радий, що не віддав. Мабуть, не один ваш приятель, поклавши сигарету на попільничку, поцікавиться, що це за напис, а у вас на те буде готова відповідь: справа Болтонів. Кожен захоче дізнатися її подробиці.
— Сенсаційна історія.
— Така натура людини, сер. Правда ж? Така її любов. Хоч сам я здивувався. Не сподівався, що їх троє і що готельний номер зовсім не великий і не розкішний. Я не захотів докладно розповісти цю історію своїй дружині, місіс Паркіс, тоді ще живій. Такі речі дуже прикро її вражали.
— Цінуватиму й берегтиму цю пам’ятку, — пообіцяв я.
— Якби ж вона вміла говорити, сер!
— Еге ж.
До такої глибокої думки навіть Паркіс не мав що додати. Останнє рукостискання (його долоня трохи липла: мабуть, брав сина за руку), і Паркіс пішов собі. Не належав він до людей, з якими сподіваєшся зустрітися ще раз. Нарешті я розгорнув Сариного щоденника. Спершу мав намір розпочати читання з того червневого дня, коли все скінчилося, виявити причину цього розриву, а тоді переглядати записи з інших днів, порівнювати з відповідними нотатками в моєму щоденнику й таким чином докладно з’ясувати, як дійшло до того, що її любов згасла. Я налаштувався трактувати ці записи як письмовий речовий доказ до справи — однієї із Паркісових справ, але не зміг здобутися на спокій, бо побачив у написаному зовсім не те, чого очікував. Так далеко завели мене ненависть, підозрілість і заздрість, що я сприймав Сарині слова як чиєсь — не її — признання в коханні. Я сподівався знайти безліч доказів її провини — хіба ж не зловив я її бозна-скільки разів на брехні? — і ось маю вичерпну відповідь буквами, яким я можу повірити, хоча не зміг повірити звукам. Спочатку я прочитав дві останні сторінки, а насамкінець перечитав їх, щоб упевнитись. Дивна річ — дізнатися й повірити, що тебе люблять, коли знаєш, що не маєш у собі нічого вартого чиєїсь любові, що тебе можуть любити тільки батьки і Бог.
Частина третя
Розділ 1
…насамкінець нічого не залишилося, крім Тебе, — кожному з нас двох. Я могла б усе своє життя витрачати любов потрошку — то тут, то там, вділяти пайку то одному, то другому мужчині. Та вже тоді, уперше, у готелі біля Паддинґтону, ми розтратили все, що мали. Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує.