Я стала навколішки. Видно, дійшла до божевілля, адже зроду не робила цього й не мусила. Мої батьки, як і я сама, легковажили молитву. А тут я не знала, які слова знайти. Моріс помер. Згас. Немає чогось такого, як душа. Навіть оте нікчемне щастячко, яке я йому давала, виточилося з нього, як кров. Уже ніколи й ні з ким він не буде щасливим. Якась інша могла б покохати Моріса дужче, ніж я, і дати йому більше щастя, ніж змогла дати я, та відтепер у нього не буде такої можливості. Стоячи на колінах і сперши голову на ліжко, я шкодувала, що не можу повірити. «Боже милий, — сказала я (чого б то “милий”? ну чого?), — зроби так, щоб я в Тебе повірила. Я на це не здатна. Допоможи. Я сучка й облудниця. Ненавиджу сама себе, але не можу себе змінити. Дай мені віру». Міцно заплющивши очі, впившись нігтями в долоні, щоб нічого не відчувати, крім болю, я проказала: «Повірю. Оживи його, і я повірю. Дай йому ще одну можливість. Нехай він знайде своє щастя. Зроби це, і я повірю в Тебе». Але цього було мало. Вірити не боляче, і я повела далі: «Я його кохаю й ладна зробити все, аби тільки Ти його оживив». Я говорила дуже повільно: «Покину його назавжди, тільки оживи, дай йому можливість, — а сама впивала, впивала нігті, аж пробила шкіру і тоді ще додала: — Люди можуть кохати одне одного й не бачитися, правда ж? Вони все своє життя люблять Тебе й не бачать», — аж тут увійшов Моріс — живий. «Ось починаються муки — життя без нього», — подумала я, і мені захотілося, щоб Моріс знову ліг під двері — мертвим.
9 липня 1944 року
О пів на дев’яту ми з Генрі встигли на поїзд. Порожнє купе у вагоні першого класу. Генрі читав уголос звіт Королівської комісії. Я спіймала таксі біля Паддинґтону й підвезла Генрі до міністерства. Змусила його пообіцяти, що ввечері прийде додому. Таксист помилився й привіз мене на південний бік, до будинку № 14. Полагоджено двері, забито дошками вікна. Страшно почуватися мертвою. Кожен хоче за всяку ціну почуватися живим. У мене вдома лежали старі листи. Їх не переслали, я попросила не робити цього. Старі каталоги, старі рахунки й конверт із написами «Терміново» та «Прошу передати в руки». Я хотіла розпечатати його, щоб перевірити, чи я ще жива, але порвала цього листа разом із каталогами.
Розділ 3
10 липня 1944 року
Вирішивши, що мою обітницю не порушить випадкова зустріч із Морісом у Коммоні, я подалася туди спершу після сніданку, тоді після обіду, а тоді надвечір. Ходила-ходила, але так і не перестріла його. Я не могла там залишатися довше, ніж до шостої, бо Генрі запросив гостей на вечерю. У парку знову виступали промовці, як і тоді, у червні. Той з плямистою щокою нападався на християнство, і ніхто його не слухав. «Якби ж то він зумів переконати мене, що не треба держати слово перед кимсь, у кого ти не віриш, і що чудес не буває…» — подумала я. Підійшла ближче, трохи послухала й весь час розглядалася навколо: ану ж побачу Моріса. Промовець говорив про датування Євангелій. Стверджував, що перше з них написано не раніше як через сто років після народження Христа. Я й не гадала, що вони такі давні. Як на мене, не так уже й важливо те, коли почали писати Його житіє. А тоді він сказав, що в Євангеліях Христос не стверджує, що він Бог. Та чи був узагалі такий чоловік, як Христос, і що там Євангеліє порівняно з цією мукою — вистоювати й даремно чекати Моріса? Сива жінка роздавала друковані карточки, на яких надруковано, що Річард Cміт запрошує до своєї домівки на Седар-роуд усіх охочих щиро поговорити з ним. Хтось відмовлявся від карточки й відходив від жінки, ніби вона заохочувала щось передплатити, а хтось упускав карточку на траву. Я бачила, як жінка підбирала впущене, — мабуть, зекономити хотіла. Усе це справляло дуже сумне враження — жахливі плями, нікому не цікава промова й оті впущені карточки, неначе відкинуті пропозиції заприятелювати. Я поклала карточку в кишеню, сподіваючись, що Сміт це зауважить.
На вечерю прийшов сер Вільям Маллок, один із радників Ллойда Джорджа в справах державного соціального страхування, дуже старий і поважний. Генрі, звичайно, уже не має нічого спільного з пенсіями, але й далі цікавиться цим ділом і любить згадувати колишні часи. Чи не пенсіями вдів він був зайнятий, коли ми з Морісом уперше повечеряли й усе почалося? А тепер-от Генрі почав довгу, насичену статистичними даними суперечку з Маллоком про те, чи досягне рівень життя вдів висоти того, що був десять років тому, якщо підвищити їм пенсії на шилінг. Вони не могли дійти згоди в тому, який має бути прожитковий мінімум, і ця дискусія була цілком теоретична, бо ж обидва казали, що держава ніяк не може дозволити собі підвищити ці пенсії. Мені годилося б побалакати з чоловіковим колишнім начальником, але на думку нічого не спадало, крім ракет «Фау-1». Враз закортіло всім розповісти, як я спустилася сходами й побачила Моріса, накритого дверима. Хотілося сказати, що я вийшла з кімнати, звичайно ж, голою, бо не мала часу вбратися. Чи повернув би тоді голову сер Вільям Маллок, чи почув би мене Генрі? У нього є дивовижна властивість — чути тільки те, що стосується теми розмови, а мова ж то йшла про показник прожиткового мінімуму в 1943 році. «Я була гола, — кортіло мені сказати, — бо весь вечір кохалася з Морісом».