Я приглядалася до нинішнього чоловікового начальника. Такий собі Данстан. У нього зламаний ніс, а пом’яте обличчя скидається на бракований глечик, що мав би піти на експорт. Ось цей чолов’яга, мабуть, тільки усміхнувся б. Не пропустив би повз вуха моїх слів і не обурювався б. Сприйняв би почуте як щось природне, властиве людським істотам. Здавалося, досить мені зробити рух — і він відповість. «А чому б і ні? — подумала я. — Чому б мені не втекти хоч на півгодинки з цієї пустелі? Моя обітниця стосується тільки Моріса й не поширюється на інших чоловіків. Не зможу я довіку залишатися самотньою з Генрі й не викликати в чоловіках захвату та похоті, лишень вислуховувати його балачки й під краплями слів помалу вироджуватись у скам’янілість, схожу на той капелюшок-котелок у печері Чеддар-Кейвз».
15 липня 1944 року
Пообідала з Данстаном у ресторані «Жарден де ґурме». Він сказав…
21 липня 1944 року
Випила з Данстаном скляночку-другу в мене вдома, поки він чекав Генрі. Усе йшло до…
22 липня 1944 року
Пообідала з Д. Потім він прийшов до мене додому, щоб іще випити. Але це не подіяло, ох не подіяло…
23—30 липня 1944 року
Подзвонив Д. Я сказала, що вже виходжу з дому. Вирушаю з Генрі в подорож. Справи цивільної оборони на півдні Англії. Наради з керівниками цієї служби та з головними інженерами районів. Проблеми бомбардування. Проблеми глибоких бомбосховищ. Проблема симуляції життя. Ніч за ніччю Генрі і я спимо пліч-о-пліч, як намогильні фігури. У новому, укріпленому бомбосховищі, що в Біґвеллі-на-Сі, начальник протиповітряної оборони поцілував мене. Генрі з мером та інженером ішов попереду до наступного приміщення, а я затримала цього начальника й, торкнувшись його плеча, поставила дурнувате запитання: чому тут немає подвійних спальних нар для подружжів? Свідомо під’юджувала його на поцілунок. Начальник обхопив мене, притиснув до нар так, що аж спина заболіла, і поцілував мене. А по тому виглядав таким оторопілим, що я засміялася й цмокнула його. Нічого з того не вийшло. Невже ніколи й ні з ким не вийде? Повертаючись із Генрі, мер казав йому: «У разі гострої потреби ми зможемо помістити тут двісті осіб». За кілька годин, коли Генрі був на якійсь офіційній вечері, я зателефонувала на міжміську станцію, попросила набрати номер Моріса, а тоді лягла в постіль і чекала відповіді. «Я шість тижнів дотримувалась обітниці, — мовила я Богу. — Хоч не могла й не можу в Тебе повірити, однак держала слово. Якщо не оживу з мертвих, то стану шльондрою, звичайнісінькою шльондрою. Навмисно себе нищитиму. Що день, то дужче зношуватимусь від ужитку. Вважаєш таке кращим, ніж порушення обітниці? Що ж, буду тоді, як та хвойда в барі, що безперестанку регочеться, маючи при собі аж трьох мужчин нараз і зовсім не ніжно торкаючись їх. Я вже розпадаюся на шмаття».
Я чекала, притиснувши трубку плечем до щоки. «Набираємо ваш номер», — озвалася телефоністка. «Якщо він відповість, — сказала я Богові, — завтра ж повернуся». Добре знала, що телефон стоїть зразу біля Морісового ліжка. Якось уві сні я торохнула цей апарат кулаком так, що впав на підлогу. А тепер, почувши «алло», мовлене дівочим голосом, я мало не поклала слухавки. Так, я бажала Морісові щастя, та чи хотіла, щоб він аж так скоро знайшов собі потіху? У мене засмоктало під ложечкою, але тут на допомогу прийшла логіка, і я залучила її, щоб переконати саму себе. А чому б йому та не знайти? Ти ж сама покинула Моріса й хочеш, щоб він був щасливий. «Чи можна покликати містера Бендрікса?» — спитала я. Тимчасом усе в мені видихлося. Може, він уже й не хоче, щоб я порушила обітницю. Може, знайшов якусь, що залишиться з ним, сідатиме з ним за стіл, виходитиме з ним на люди, спатиме з ним щоночі, доки це стане приємною звичкою, і відповідатиме замість нього на телефонні дзвінки. «Містера Бендрікса немає, — відповів дівочий голос. — Він виїхав на кілька тижнів, а я тимчасово винаймаю цю квартиру».