4 лютого 1946 року
Генрі узяв собі вихідний. Не знаю, навіщо це зробив. Він пригостив мене ленчем. Ми відвідали Національну галерею, тоді рано повечеряли вдома й пішли до театру. Генрі скидається на батька, що забрав дитину зі школи. Але це він дитина.
5 лютого 1946 року
Генрі задумав поїхати навесні зі мною у відпустку за кордон. Поки що він не може вибрати між замками — над Луарою чи в Німеччині, де можна було б приготувати доповідь про моральний дух німців під час бомбардувань. Не хочу, щоб прийшла ця весна. Знову я завела своєї — «хочу», «не хочу»… Якби я могла любити Тебе, я змогла б полюбити Генрі. Бог був створений як людина. Він був не тільки Морісом, але й Генрі з астигматизмом і Річардом із плямами. Якби я змогла полюбити болячки прокаженого, то невже не зуміла б полюбити занудність свого чоловіка? Але я б відвернулася від прокаженого, якби він тут опинився, а тепер от уникаю Генрі. Завжди мене тягне на драматичність. Я забрала собі в голову, що готова терпіти біль від Твоїх цвяхів, а не можу витримати добу з картами й путівниками Мішлена. Боже милий, я ні до чого не здатна. Я й досі сучка та облудниця. Усунь мене з дороги.
6 лютого 1946 року
Сьогодні в мене була жахлива сцена з Річардом. Він говорив про суперечності в християнських церквах, я старалася слухати, але це мені не дуже вдавалося. Помітивши це, Річард спитав:
— Навіщо ви сюди приходите?
— Щоб бачитися з вами, — ляпнула я, не подумавши.
— Я гадав, що ви приходите, щоб учитися, — сказав він.
Я відповіла, що саме це й мала на увазі. Бачила, що Річард не повірив мені, і гадала, що він почуватиметься ураженим і сердитиметься, але він зовсім не розсердився. Звівшись із кретонового крісла, Річард сів на кретонову софу поряд мене — так, щоб я не бачила плямистої щоки.
— Мені це дуже важливо — бачитися з вами щотижня, — признався він, і я відчула, що зараз почнеться залицяння. Поклавши долоню на мій зап’ясток, Річард спитав: — Чи подобаюсь я вам?
— Звичайно ж, подобаєтеся, Річарде, — відповіла я. — Інакше я не сиділа б тут.
— Чи вийдете за мене заміж? — спитав він. Гордість змусила його вжити такий тон, ніби йшлося про те, чи не вип’ю я ще чашку чаю.
— Генрі, мабуть, не схвалив би такого вчинку, — спробувала я обернути все в жарт.
— Невже ніщо не спонукає вас покинути чоловіка?
«Якщо я не покинула його задля Моріса, то якого дідька сподіватися, що я це зроблю задля тебе?» — спересердя подумала я й мовила вголос:
— Я заміжня.
— Для нас обох це нічого не значить.
— О ні, значить, — заперечила я. І додала, бо ж треба було коли-небудь це сказати: — Я вірю в Бога і в усе інше. Це ви мене навчили такого. Ви й Моріс.
— Не розумію.
— Ви завжди запевняли, що священики навчили вас не вірити. Буває й навпаки.
Глянувши на свої гарні руки — на всю свою красу, Річард помалу проказав:
— Мені байдуже, у що ви вірите. Можете вірити хоч у весь набір цих нісенітниць. Я кохаю вас, Саро.
— На жаль, — сказала я.
— Моя любов сильніша, ніж ненависть до віри. Якби в нас були діти, я б дозволив вам виховувати їх у цій збоченській вірі.
— Не кажіть такого.
— Я не багач. Мене стає тільки на спробу підкупити вас одним-єдиним — пожертвувати свої переконання.
— Я кохаю когось іншого, Річарде.
— Не дуже-то й кохаєте, якщо вас стримує ота дурнувата обітниця.
— Я робила все, щоб її порушити, — понуро призналась я. — Не вдалося.
— Маєте мене за дурника? — спитав він.
— Чого б то?
— Бо сподіваюся, що ви покохаєте ось такого, — він повернувся до мене потворною щокою. — Ви вірите в Бога. Це легко. Ви красуня. Вам нема на що нарікати. А мені за що любити Бога? За ось це, що дав мені, дитині?
— Дорогий Річарде, — сказала я, — не таке воно вже й страшне.
Заплющивши очі, я притулила вуста до плям. На мить мене занудило, бо я гидую всім потворним, а Річард сидів нерухомо й дозволяв себе цілувати. «Цілую страждання, — подумала я, — воно ж бо більшою мірою властиве Тобі, ніж щастя. Люблю Тебе у Твоєму стражданні». Відчувши смак заліза й солі, я знову звернулася до Господа: «Який Ти добрий! Ти міг би вбити нас щастям, натомість дав нам жити з Тобою в стражданні».