— Тим краще.
— Не роби дурниць, Морісе. Я хворію.
— Тим більше, нам треба побачитися. Що з тобою, Саро?
— Нічого особливого. Застуда. Послухай-но, Морісе… — вона говорила помалу, роблячи паузи між словами, як гувернантка, і це мене сердило. — Прошу тебе, не приходь. Не можу зустрічатися з тобою.
— Саро, я тебе кохаю й прийду.
— А мене тут не буде. Встану й вийду.
«Якщо побіжу, — подумав я, — то доберуся туди через Коммон за чотири хвилини. Вона ще не встигне вбратися».
— Я скажу служниці, щоб нікого не впускала, — застерегла Сара.
— У неї не та комплекція, що має бути у викидайла. А мене таки доведеться викинути.
— Морісе, прошу тебе… Я ж віддавна нічого в тебе не просила.
— За винятком недавнього ленчу.
— Морісе, у мене не той стан. Не можу зустрітися з тобою сьогодні. Наступного тижня…
— До біди було цих тижнів. Я хочу побачитися з тобою сьогодні. Увечері.
— Навіщо, Морісе?
— Ти мене кохаєш.
— А ти звідки знаєш?
— Не важливо. Прошу, щоб ти перебралася до мене.
— Морісе, я можу й по телефону відповісти. Ні.
— По телефону я не можу доторкнутися до тебе.
— Морісе, любий, будь ласка. Пообіцяй, що не прийдеш.
— Прийду.
— Послухай, Морісе. Я дуже погано почуваюся. Сьогодні в мене сильний біль. Не хочу вставати.
— А тобі й не треба вставати.
— Їй-бо, я встану, одягнусь і вийду з дому, якщо пообіцяєш…
— Для нас це важливіше, ніж застуда.
— Будь ласка, Морісе. Прошу тебе. Скоро повернеться Генрі.
— Хай собі повертається.
Я поклав трубку.
Сьогоднішнього вечора випала ще гірша негода, ніж місяць тому, коли я зустрівся з Генрі. Нині йшов дощ зі снігом, і гострі обледенілі краплинки немовби прошивали наскрізь петельки дощовика. Вони затемнили ліхтарі в Коммоні, так що годі було бігти. Зрештою, я все одно не можу швидко бігати через кульгавість. Шкода, що не взяв ліхтарика, який залишився ще з воєнних часів. На північний бік парку я добирався аж вісім хвилин. Щойно я ступив із тротуару, щоб перейти вулицю, як відчинилися двері й вийшла Сара. «Ось ти вже в моїх руках», — зрадів я. Був цілком певен, що ще цього вечора ми знову спатимемо разом. А коли все почнеться заново, тоді вже будь що буде. Ніколи я не знав Сари краще, ніж сьогодні, і ніколи так сильно не кохав її. «Що більше знаємо, то більше любимо», — прийшла мені думка. Я повернувся на терени довіри.
Сара дуже квапилася й не побачила мене крізь завісу снігу та дощу на широкій вулиці. Звернувши ліворуч, вона швидко пішла далі. «Десь їй та випаде сісти, — зміркував я, — там її й упіймаю». Я рушив за Сарою, відставши кроків на тридцять. Не озираючись, вона йшла краєм парку, проминула ставок і розбомблену книгарню. Наче до станції метро простувала. Що ж, якщо треба, то побалакаю з нею навіть у переповненому вагоні. Ось Сара зійшла сходами метро до каси. Не взявши сумочки, мацнула в кишенях, але не знайшла грошей, навіть тих трьох півпенні, що дали б змогу безперестанку їздити хоч до півночі. Тоді вона зійшла нагору й перейшла вулицю з трамвайною колією. Не вдалось одне, спало на гадку друге. Я тріумфував. Сара боялася — не мене, а себе й того, що станеться, коли ми зустрінемося. Я почувався переможцем і міг собі дозволити навіть якесь співчуття до своєї жертви. Хотілося сказати: «Не переймайся, уже нема чого боятися, невдовзі ми будемо щасливі, кошмар ось-ось закінчиться».
І тут Сара щезла мені з очей. Дуже вже самовпевнений, я дав їй задалеко відірватися від переслідування. Вона перебігла вулицю, випередивши мене на тих самих тридцять кроків, поки я зі своєю хворою ногою вибирався вгору сходами, а тут іще між нами пройшов трамвай — ось Сара й зникла. Могла звернути ліворуч, на Гай-стрит, або ж попростувати до Парк-роуд. Хоч я її й не бачив, та не дуже тим журився. Не сьогодні, то завтра, але таки знайду її. Я вже дізнався про цю безглузду обітницю й цілком певен, що Сара мене кохає, певен у ній. Якщо двоє кохають одне одного, то вони й сплять разом. Це формула, доведена досвідом усього людства.
Я зазирнув у дешеве кафе на Гай-стрит і не побачив там Сари. Тоді згадав про церкву на розі вулиці Парк-роуд і зразу ж відчув, що вона там. На те й вийшло — Сара сиділа в одному з бокових проходів, поряд із колоною та бридкою статуєю Діви Марії. Не молилася, просто сиділа, заплющивши очі. У церковному сутінку я зауважив її тільки завдяки світлу свічок біля статуї, отож сів ззаду, як ото Паркіс, і вичікував. Тепер, знаючи кінець усієї історії, я міг би чекати й роки — промоклий, змерзлий і щасливий. Міг навіть співчутливо споглядати вівтар і постать, підвішену на ньому. «Вона любить нас обох, — думав я, — та якщо дійде до сутички між образом і чоловіком у плоті, то я вже наперед знаю, хто переможе. Можу покласти руку на її стегно, припасти вустами до її грудей, Він-бо ув’язнений на вівтарі й не може обстоювати свою справу».