Раптом вона закашлялася, притиснувши долоню до боку. Я знав, що їй болить, і не міг залишатись осторонь. Я сів поруч з нею і поклав руку на її коліно. Коли минувся напад кашлю, Сара озвалася:
— Дай мені спокій, будь ласка.
— Ніколи не дам тобі спокою.
— Що це на тебе найшло, Морісе? На тому ленчі ти поводився інакше.
— Мені було гірко. Тоді я не знав, що ти мене кохаєш.
— Чому ти вважаєш, що я тебе кохаю? — спитала вона, але не скинула долоні з коліна. Тоді я розповів, як Паркіс украв її щоденник. Я не хотів, щоб поміж нас залишався обман.
— Негарний вчинок, — сказала Сара.
— Еге ж.
Вона знову закашлялась, а тоді у знемозі сперлася плечем на мене.
— Люба моя, — сказав я, — уже настав кінець. Кінець нашого чекання. Ми разом вийдемо звідси.
— Ні, — відповіла вона.
Обнявши Сару, я торкнувся її грудей.
— Звідси й почнемо, — сказав я. — Поганий з мене був коханець, Саро. А все через невпевненість. Я не довіряв тобі. Мало знав про тебе. А тепер почуваюся впевненим.
Вона нічого не сказала, але й далі спиралася на мене. Це було схоже на згоду.
— Скажу тобі, як було б найкраще, — повів я далі. — Піди додому й полежи кілька днів. Не можна їздити з такою застудою. Щодня дзвонитиму тобі й питатиму про здоров’я. Коли тобі стане краще, я прийду й допоможу спакувати речі. Ми тут не залишимося. Маю двоюрідного брата в Дорсеті, у нього стоїть порожняком котедж. Поживемо там кілька тижнів і відпочинемо. Я зможу закінчити книжку. А тоді звернемося до юристів. Нам обом треба відпочити. Я втомився, смертельно втомився без тебе, Саро.
— Я теж.
Сара мовила ці слова так тихо, що я б не почув, якби не сподівався їх. Вони були наче музична заставка, що звучала впродовж усіх наших зустрічей, почавши з першого зближення в паддинґтонському готелі. «Я теж» — у всьому: у самотності, смутку, розчаруванні, розпачі, насолоді й бажанні завжди бути разом.
— З грошима буде туго, — сказав я, — але не дуже. Мені замовили біографію генерала Ґордона, і завдатку нам вистачить на три місяці комфортного життя. На той час я подам новий роман і дістану за нього аванс. Обидві книжки вийдуть цього року, і ми протримаємося до часу, коли напишу наступну. Коли ти поруч, я можу працювати. Знаєш, якоїсь миті я виберуся з труднощів. Здобуду вульгарний успіх, і нам обом це страшенно не подобатиметься, зате ми купуватимемо всяку всячину, дозволятимемо собі екстравагантність і тішитимемося, бо ж будемо разом.
Раптом я зауважив, що Сара спить. Втомившись від утечі, спершись на моє плече, вона заснула, як не раз бувало в таксі, в автобусі й на лавці в парку. Я змовк і не перешкоджав. Ніщо не могло порушити її спокою в цій темній церкві. Навколо статуї Діви Марії мигтіли свічки, і нікого з людей тут не було. У моєму плечі, обтяженому Сариною головою, помалу наростав біль — найбільша насолода, що трапилася за все життя.
Кажуть, діти уві сні підлягають впливу чогось нашептаного. Я негучно зашепотів до Сари — так, щоб слова не розбудили її, а якось по-гіпнотичному проникли в підсвідомість:
— Саро, я кохаю тебе. Ніхто й ніколи тебе так не кохав. Ми будемо щасливі. Генрі не заперечуватиме, бо ж ідеться тільки про його гордість, а коли вона уражена, то швидко гоїться. Він знайде собі іншу звичку замість тебе — може, колекціонуватиме давньогрецькі монети. Виїдемо, Саро, виїдемо. Ніхто нас не спинить. Ти кохаєш мене, Саро, — і я змовк, подумавши, чи варто купити нову валізу. Тут Сара закашлялася й прокинулась.
— Я спала, — озвалася вона.
— Мусиш піти додому, Саро. Ти змерзла.
— Це не мій дім, Морісе, — відповіла вона. — Я не хочу йти звідси.
— Тут холодно.
— Дрібниці. Тут темно. У темряві я повірю в усе.
— Повір тільки в нас.
— Це я й мала на увазі.
Вона знову заплющила очі, а я, глянувши на вівтар, подумки тріумфально мовив, як живому суперникові: «Бачиш, які доводи перемагають». І легко провів пальцями по її грудях.
— Ти втомилася, правда? — спитав я.
— Так, дуже.
— Не треба було від мене втікати.
— Я не від тебе втікала, — рушила плечем Сара. — Будь ласка, Морісе, йди вже собі.
— Тобі треба лягти.
— Скоро ляжу. Не хочу повертатися з тобою. Хочу попрощатися тут.