— Пообіцяй, що не сидітимеш тут дуже довго.
— Обіцяю.
— І подзвониш мені?
Вона кивнула, споглядаючи свою руку на коліні так, наче це була якась непотрібна річ. Я зауважив, що пальці на руці схрещені, і підозріливо спитав:
— Правду кажеш?
Тоді я розчепив їй пальці й спитав знову:
— Часом не маєш наміру знову втекти від мене?
— Морісе, любий Морісе, на те я не маю сили, — сказала Сара й заплакала, притискаючи кулаки до очей, як дитина. — Вибач. Іди ж бо. Прошу тебе, Морісе, пожалій мене хоч трішки.
Таки настає кінець випрошуванню та вимушуванню. Не можучи провадити далі після такого прохання, я поцілував густе плутане волосся й уже на відході відчув, як солоні, вологі вуста торкнулися куточка мого рота.
— Хай тебе Бог благословить, — сказала вона, і я подумав: «Ось ці слова Сара перекреслила, коли писала Генрі». Якщо ти не Cміт, то відповідаєш так само, як попрощалися з тобою, що я й мимоволі зробив. Озирнувшись на порозі церкви, побачив, як вона сидить, скулившись, на краю світла від свічок, наче жебрачка, що зайшла погрітись, і уявив, що Бог справді її благословляє, а може, і любить. Почавши описувати нашу історію, я гадав, що пишу про ненависть, але та зійшла на манівці, і тепер я знаю, що, попри свої помилки й ненадійність, Сара краща від багатьох людей. Хай принаймні одне з нас двох вірить у неї, бо ж вона ніколи не вірила в себе.
Розділ 2
Упродовж наступних кількох днів мені було дуже важко поводитися й думати розсудливо. Тепер я працював на нас двох. Уранці я визначав собі мінімум — сімсот п’ятдесят слів тексту, але зазвичай вже до одинадцятої години примудрявся написати тисячу. Дивовижним чином впливає надія: весь рік моя книжка насилу волочилась, а тепер добігала кінця. Я знав, що Генрі виходить із дому на роботу десь о пів на десяту й можна було сподіватися Сариних дзвінків від цього часу до пів на першу. Паркіс сказав мені, що містер Майлз тепер приходить додому на обід; годі було сподіватися, що вона зателефонує до третьої. Тож я до дванадцятої тридцять коректував свою ранішню роботу й писав листи, а тоді з жалем полишав сподівання. До пів на третю можна було працювати в читальні Британського музею — робити нотатки про життєпис генерала Ґордона. Я не міг зосередитися на цих нотатках так, як на своєму творі, і думки про Сару відвертали мене від місіонерського життя мого героя в Китаї. Я часто думав, чому саме мені запропонували написати ось цю біографію. Краще було б вибрати такого автора, що вірить у Ґордонового Бога. Мені вкладалося в голові те, що генерал уперто сидів у Хартумі, адже в Англії його ненавиділи мирні політики, але Біблія на Ґордоновому столі — це зовсім не мій світ думки. Може, видавець мав якусь надію, що моє цинічне трактування християнської віри Ґордона забезпечить succès de scandale — скандальний успіх. У цьому я ані не гадав догоджати видавцеві. Це ж бо також Сарин Бог, і мені не годиться закидати камінням навіть оману, у яку вона вірить і яку любить. У той час я не відчував ненависті до Всевишнього, адже зрештою я виявився сильнішим.
Одного дня в бібліотеці я їв сандвічі, позначені хімічним олівцем, який завжди до них затісувався, і з-за стола навпроти озвався знайомий голос — притишений з поваги до наших колег-читачів:
— Сподіваюся, сер, що все вже налагодилося. Пробачте, що перешкоджаю.
Я звів очі й побачив незабутні вуса.
— Усе гаразд, Паркісе, дякую. Хочете забороненого тут сандвіча?
— Ой ні, сер. Мабуть, не зможу…
— Ну ж бо. Уявіть, що це коштом клієнта.
Вагаючись, він узяв сандвіча, розклав навпіл і зауважив із таким благоговійним острахом, ніби дістав монету й побачив, що вона золота:
— Це ж справжня шинка.
— Мій видавець прислав мені консерву з Америки.
— Ви надто добрі до мене, сер.
— Я й досі маю вашу попільничку, Паркісе.
Я перейшов на шепіт, бо мій сусід сердито глянув на мене.
— Вона цінна тільки тому, що навіває почуття, — шепнув Паркіс.
— Як ваш син?
— Трохи йому дошкуляє нудота, сер.
— Я здивувався, побачивши вас тут. Це робота? Мабуть, за кимсь із нас стежите?
Я не міг навіть уявити, що в драму ревнощів міг би замішатися хтось із цих занудних завсідників читальні — людей, які гріються ось тут у капелюхах і шарфах: чи то індус, що через силу студіює повне зібрання творів Джорджа Еліота; чи то чолов’яга, що кожного дня засинає, спершись головою поряд стосика одних і тих самих книжок.
— Ні, сер. Це не робота. Нині в мене вихідний, а синок у школі.
— Що ж ви читаєте?
— Судову хроніку в «Таймсі», сер. Сьогодні переглядаю справу Расселла. Це закладає підґрунтя моєї праці, сер. Відкриває нові обрії. А ще можна відійти від щоденних дріб’язків. Я знайомий з одним зі свідків, сер. Колись служив із ним в одній конторі. Отож він увійшов в історію, чого мені ніколи не випаде.