Усе це й я відчув на собі упродовж того препоганого року — 1945-го, коли прокидаєшся й не пам’ятаєш, що твій любовний роман добіг кінця, що телефонна трубка може озватися будь-чиїм голосом, тільки не Сариним. Тоді вона була така сама мертва, як тепер. Цього року зо два місяці привид болісно обманював мене надією, але вже щез, а біль скоро промине. Щодня буду потрохи вмирати. Як я хотів, щоб це страждання тривало! Поки страждаєш, поти живеш.
— Лягай спати, Генрі.
— Я боюся, що вона присниться.
— Не присниться, якщо заживеш лікареву таблетку.
— Може, тобі дати одну, Бендріксе?
— Ні.
— Ти б не залишився на ніч? Сьогодні паскудна негода.
— Мені байдуже до негоди.
— Зроби мені таку ласку.
— Гаразд, я залишуся.
— Я принесу простирадла та покривала.
— Не завдавай собі клопоту, Генрі, — сказав я, але він пішов. Глянувши на паркет, я докладно пригадав тембр Сариного зойку. На її письмовому столику громадилася безліч усяких речей, і кожну можна було витлумачити, як шифр. «Сара навіть камінця не викинула, — думав я. — Нас розсмішила його чудернацька форма, і ось він лежить як прес-пап’є. Що зробить Генрі з цим камінцем, з геть непотрібною нам пляшечкою лікеру, зі скельцем, відшліфованим морськими хвилями, і з дерев’яним кроликом, якого я знайшов у Ноттинґемі? Забрати ці речі з собою? Бо ж інакше вони опиняться в кошику на сміття, коли господар нарешті візьметься порядкувати. Але чи зможу витримати їх біля себе?»
Я дивився на них, коли прийшов Генрі, нав’ючений покривалами.
— Я забув тобі сказати, Бендріксе. Якщо ти захочеш взяти щось… Навряд чи Сара написала заповіт.
— Ти дуже люб’язний.
— Тепер я вдячний усім, хто її любив.
— Якщо можна, то я візьму цього камінця.
— Вона зберігала дуже дивні речі. Ось тобі моя піжама, Бендріксе.
Він забув принести подушку, і, вклавши голову на валику софи, я уявляв, що відчуваю Сарин запах. Прагнув тих речей, що вже ніколи не матиму. У них немає замінників. Мені не спалося. Я впився нігтями в долоні, як це робила Сара, щоб біль не давав думати. Маятник моїх прагнень втомлено вигойдувався між крайностями: забути і пам’ятати, померти і пожити ще трохи. Нарешті я заснув. Снилося, що я йду вулицею Оксфорд-стрит і непокоюся, бо маю купити подарунок, а в усіх крамницях повно дешевої біжутерії, блискучої в прихованому світлі. Іноді здавалося, що трапилася справді гарна річ; я підходив до вітрини, та зблизька бачив, що це знову підробка, як уся решта. Наприклад, якась бридка зелена пташка з червоними очима, що мали видаватися рубінами. Часу було обмаль, я бігав від крамнички до крамнички. Раптом із однієї з них вийшла Сара. Я знав наперед, що вона мені допоможе.
— Ти щось купила, Саро? — озвався я.
— Не тут, — відповіла вона. — Там далі продають гарненькі пляшечки.
— Не маю часу. Допоможи мені, — попросив я. — Треба щось знайти, бо завтра день народження.
— Не турбуйся, — сказала вона. — Завжди щось та й знайдеться. Не журися.
І я враз заспокоївся. Оксфорд-стрит розширилася й стала великим полем, покритим сірим туманом, а я, йдучи босоніж по росі, спіткнувся в колії і прокинувся. У вухах ще звучали слова «не журися» — як шепіт, як відголос літа з часів дитинства.
У пору сніданку Генрі ще спав, і служниця, Паркісова змовниця, принесла мені на таці каву та грінки. Вона розсунула штори. За вікном сльота обернулась у сліпучий снігопад. Ще заспаний і затуманений від приємного сну, я здивувався, що повіки дівчини набухли від плачу.
— Що сталося, Мод? — спитав я.
Розгнівавшись, вона поставила тацю й вийшла з кімнати. Тільки тоді я прийшов до тями в порожньому житлі й порожньому світі. Пішов нагору й заглянув до Генрі. Він і далі спочивав у глибині наркотичного сну, усміхнений, як пес, і я йому позаздрив. Тоді я зійшов донизу й спробував узятися до грінок.
Пролунав дзвінок, і Мод повела когось нагору сходами. Мабуть, службовця похоронного бюро, бо було чути, що відчинилися двері кімнати для гостей. Він прийшов подивитися на мертву Сару. Я цього не зробив, та й не хотів, бо це все одно, що побачити її в обіймах іншого чоловіка. Когось таке може збуджувати, але не мене. Ніхто б не змусив мене стати звідником смерті. Спробувавши зосередитися, я силкувався на роздуми: «Тепер, коли вже справді настав кінець, треба починати все спочатку. Якщо ти колись закохався, то зможеш це зробити ще раз». Але не вдалося себе переконати. Складалося враження, що з мене вивітрився весь статевий потяг.
Ще один дзвінок. Скільки в цьому домі справ залагоджують, поки Генрі спить! Цього разу Мод зайшла до мене.