— Там прийшли до містера Майлза, — сказала вона, — а я не хочу його будити.
— Хто прийшов?
— Той приятель місіс Майлз, — відповіла служниця, вперше й востаннє визнавши свою участь у нашій нікчемній співпраці.
— Приведіть його сюди.
Я відчував свою величезну перевагу над Cмітом, зодягнений у господаревій піжамі, сидячи в господининій вітальні й знаючи про нього дуже багато, тоді як він про мене — нічого. Прибулець ніяково дивився на мене й пускав на паркет крапельки з розталого снігу.
— Колись ми зустрілись, — озвався я. — Я приятель місіс Майлз.
— З вами був хлопчик.
— Еге ж.
— Я прийшов побачитися з містером Майлзом, — сказав він.
— Ви вже чули новину?
— Саме тому я тут.
— Містер Майлз спить. Лікар дав йому снодійні таблетки. То був великий удар для нас, — по-дурному додав я.
Cміт розглядався по кімнаті. На Седар-роуд Сара приходила з нізвідки й, мабуть, видавалася йому позбавленою вимірів, як з’ява зі сну. Але ось ця вітальня надала їй матеріальності. Кімната — це теж Сара. Талий сніг помалу набирався на порозі, неначе горбик землі з-під лопати. Тривав похорон кімнати, як і Сари.
— Прийду пізніше, — тоскно мовив Сміт і повернувся боком, потворною щокою, до мене. «Ось чого торкнулися її губи, — подумав я. — Сара завжди легко давалася підманути на співчутті».
— Я прийшов побачитися з містером Майлзом, — тупо повторив він, — і висловити йому…
— У таких випадках зазвичай пишуть.
— Я гадав, що в чомусь придамся, — мляво відповів Сміт.
— Не варто вам навертати містера Майлза.
— Навертати? — перепитав він, очевидно збентежений і спантеличений.
— Переконувати, що від неї нічого не залишилося. Що це кінець. Цілковите знищення.
— Я хочу побачити її, ото й усе, — зненацька запалився він.
— Містер Майлз нічого про вас не знає. Не дуже тактовно ви повелися, Cміте, що прийшли сюди.
— Коли похорон?
— Завтра, на цвинтарі Ґолдерз-Ґрин.
— Вона не хотіла б цього, — заскочив мене зненацька Сміт.
— Вона ні в що не вірила, — заперечив я. — Була не більш побожна, ніж ви, як ото стверджуєте про себе.
— Невже ніхто з вас не знає? Вона хотіла стати католичкою.
— Нісенітниця.
— Вона мені написала. Твердо постановила. Хоч що я казав, та до неї не доходило. Вона розпочала… катехізацію. Здається, таке слово вживають католики?
«Отже, у неї були ще якісь секрети, — подумав я. — Про них вона навіть не згадала в щоденнику, як і про хворобу. Чи багато ще випаде мені дізнатися?» Ця думка була як розпач.
— Це вас шокувало, хіба ні? — єхидно спитав я, захотівши позбутися болю й передати його Смітові.
— Звичайно, я розсердився. Але ж це неможливо, щоб усі ми мали одні й ті самі переконання.
— Зазвичай ви стверджували зовсім інше.
Він глянув на мене так, ніби здивувався з моєї неприязні, і спитав:
— Вас часом не Морісом звати?
— Так.
— Я чув про вас від неї.
— А я про вас читав. Вона пошила в дурні нас обох.
— Я був нерозсудливий, — згодився Сміт. — Чи не зміг би я її побачити? Як гадаєте?
На сходах затупали важкі чоботи чоловіка з похоронного бюро. Скрипнув той самий східець.
— Вона лежить нагорі. Перші двері ліворуч.
— А якщо містер Майлз…
— Ви його не розбудите.
Поки він повернувся, я встиг одягтися.
— Дякую вам.
— Не дякуйте, — відрубав я. — Вона не моя, як і не ваша.
— Не маю права просити, — сказав Сміт, — але я б хотів, щоб ви… Я ж знаю, що ви кохали її… — І він додав, немовби ковтаючи гірку піґулку: — І що вона вас кохала.
— Про що вам ідеться?
— Щоб ви для неї щось зробили.
— Для неї?
— Постарайтеся, щоб її поховали по-католицькому. Їй би цього хотілося.
— Яка тепер різниця?
— Для неї, мабуть, уже немає різниці. Але нам завжди виходить на добре бути великодушними.
— А що в мене спільного з цією справою?
— Вона не раз казала, що її чоловік дуже шанує вас.
Сміт таки перебрав міру абсурду. Мені закортіло розвіяти сміхом мертвечину цієї похованої кімнати. Я сидів на софі й трясся разом із нею. Подумати тільки: нагорі лежить мертва Сара, спить Генрі з ідіотською усмішкою, а внизу обговорюють похорон два коханці: перший з плямами, а другий колись найняв містера Паркіса, щоб той посипав першому кнопку дверного дзвінка. Зо сміху мені текли по щоках сльози. Якось під час бомбардування я бачив чоловіка, що реготав біля руїн оселі, під якими загинули його жінка й діти.