Морісе, коханий мій, не сердься. Пожалій мене, тільки не сердься. Я обманщиця й кривляка, але тут не може бути й мови про обман та кривляння. Колись я вважала, що знаю себе й можу відрізнити правильне від хибного, а Ти навчив мене не бути такою певною. Ти очистив мене від брехні й самообману, як ото робітники очищають дорогу від каміння, щоб нею пройшов хтось дуже шанований. Ось Він і прийшов. Ти сам розчистив Йому дорогу. Пишучи, Ти стараєшся відображати правду і навчив мене прагнути її. Ти завжди дорікав мені, коли я обманювала, і питав мене: “Ти справді так гадаєш чи тільки хочеш так гадати?” Ось бачиш, у всьому Ти, Морісе, і винен. Благаю Бога, щоб Він не тримав мене при ось такому житті».
Більше нічого не було. Мабуть, Сара мала дар діставати відповідь на свої молитви, ще не проказавши їх. І справді, вона ж почала вмирати вже того вечора, коли, прийшовши з дощу, застала мене з Генрі. Якби я писав роман, то на цьому місці й поставив би крапку. Завжди бо вважав, що роман має десь дійти кінця, але тепер доходжу висновку, що всі ці роки мій реалізм стояв на хибній основі, адже в житті ніщо не закінчується. Хіміки стверджують, що матерія ніколи не щезає остаточно й безповоротно. Математики стверджують, що коли йдеш у кімнаті й кожний наступний крок удвічі коротший від попереднього, то ніколи не доберешся до стіни. Яким же я був би оптимістом, коли б вирішив, що тут і кінець цій історії! Ось тільки, як і Сара, я б не хотів бути міцним, наче кінь.
Розділ 2
Я спізнився на похорон. Подався до центру міста, щоб побачитися з таким собі Вотербері. Той мав написати статтю про мою творчість для невеликого журналу. Перед тим я вагався, чи варто їхати на цю зустріч, чи ні. Добре знав, що в цій статті автор пишномовними фразами відкриє глибинний підтекст, не знаний мені самому, і виявить вади, які вже намуляли мені очі. А наприкінці він поблажливо помістить мене, либонь, трохи понад Моемом, бо ж той здобув популярність, а я наразі ще не дійшов до такого гріха. Попри те що я й досі трохи відстрашую своїми невдачами, критики з журнальчиків, наче кмітливі нишпорки, вміють винюхати мою майбутню удачу.
І чого б то мені вагатися? Я ж не мав охоти зустрітися з Вотербері й цілком певно не хотів, щоб про мене писали. Я ж втратив потяг до письменницької роботи, і мене вже ніхто не зможе ні втішити похвалою, ні вразити хулою. Починаючи той роман про високопоставленого чиновника, я ще був повен завзяття, та, коли мене покинула Сара, розпізнав у своїй праці нікчемний наркотик на зразок сигарет, з яким можна нидіти тижнями й роками. Якщо після смерті ми перетворюємося в ніщо (я ще намагаюся в це вірити), то який сенс залишати після себе книжки, крім пляшок, одежі й дешевої біжутерії? А якщо правда на боці Сари, то яке ж мізерне значення мистецтва! Мабуть, я вагався просто від самотності. Не мав що робити перед похороном і захотів підкріпитися скляночкою-другою. Можеш занедбати роботу, але аж ніяк не правила поведінки й не смієш дозволити собі нервовий зрив на людях.