— Вона була б щасливіша…
— Це ж чому?
— Містере Майлз, Церква не тільки покладає обов’язки, але й дає привілеї. Є заупокійні відправи. Регулярно звучать молитви. Ми пам’ятаємо наших небіжчиків, — додав священик насамкінець, а я, розсердившись, подумав: «Як саме ви пам’ятаєте їх? З вашими теоріями все гаразд. Ви проповідуєте важливість кожної людини. Кажете, що на наших головах полічено всі волоски, а я й досі відчуваю дотик її волосся до моєї руки, досі пам’ятаю пушок тонюсіньких волосків на крижах, коли вона долілиць лежала на моєму ліжку. Ми теж пам’ятаємо наших небіжчиків — по-своєму».
— У нас нема жодної підстави думати, що вона стала католичкою, — не моргнувши оком, збрехав я. Бачив, що мій приятель розм’як.
— Правда, медсестра таки сказала… — почав був Генрі, але я перебив його:
— Небіжка марила перед смертю.
— Я б не посмів накидатися вам, містере Майлз, — вів своє отець Кромптон, — якби не мав на те вагомої підстави.
— Я дістав листа від місіс Майлз за менш ніж тиждень перед її смертю, — сказав я. — Чи давно ви її бачили?
— Десь у той самий час. П’ять-шість днів тому.
— Дуже дивно, що в листі ані словом не згадано про вашу зустріч.
— Можливо, містере… містере Бендрікс, вона не довіряла вам.
— Можливо, отче, ви трішки квапитеся з висновками. Люди можуть цікавитися вашою вірою, розпитувати про неї, але це ще не означає, що всі вони прагнуть стати католиками. — Я швидко звернувся до Генрі: — Уже нема сенсу щось змінювати. Дано розпорядження, запрошено приятелів. Сара не була фанатичкою. Хто-хто, а вона б не хотіла завдавати комусь клопоту задля примхи. Зрештою, — вів я далі, втупившись у Генрі, — це ж буде цілком християнський обряд. Хоча Сара навіть не християнка. Принаймні ми не помічали ознак того, що вона вірувала. Але ти завжди можеш дати отцеві Кромптону гроші на месу…
— Це зайве. Вранці я вже відслужив першу месу. — Священик ворухнув складеними на стегнах руками — перший злам скам’янілої нерухомості. Неначе посунувся й похитнувся міцний мур після падіння бомби. — Щодня згадуватиму її, відправляючи службу Божу.
— Дякую, отче, — сказав Генрі з таким полегшенням, ніби справу вже залагоджено, і підсунув гостеві пачку сигарет.
— Мабуть, не годилося б казати вам, містере Майлз, такі дивні й непідхожі речі, але мені здається, що ви не усвідомлюєте, якою доброю жінкою була ваша дружина.
— Для мене вона була всім, — признався Генрі.
— Багато хто її любив, — зауважив я.
Отець Кромптон повернув на мене очі, немов учитель, якого перебив нахабний хлопчисько із задньої парти.
— Може, замало любив, — відрубав він.
— Що ж, — сказав я, — повернімося до справи, яку ми обговорювали. Гадаю, ми вже не в змозі щось змінити, отче. Крім того, це викликало б плітки. Ти ж не хочеш пліток, Генрі? Га?
— Ні. О ні!
— У «Таймсі» вже поміщено оголошення. Довелося б внести правки. Люди помічають такі речі. Це викликало б небажаний поголос. Кінець кінцем, ти ж відомий чоловік, Генрі. Тоді й телеграми треба було б порозсилати. Багато хто вже доручив завезти вінки до крематорію. Ви розумієте, що я маю на увазі, отче.
— Не зовсім.
— Ваше побажання нерозсудливе.
— Здається мені, містере Бендрікс, що у вас дуже дивна система цінностей.
— Ви ж не вважаєте, отче, що кремація перешкодить тілу воскреснути?
— Звісно, не перешкодить. Я вже виклав свої аргументи. Якщо містер Майлз вважає їх не дуже переконливими, тоді нема про що говорити.
Священик звівся з крісла. Який же він потворний! Сидячи, він принаймні справляв враження могутності, але, вставши на коротенькі ніжки, виявився несподівано маленьким. Здавалося, отець віддалився бозна-куди.
— Якби ви прийшли трохи раніше, отче… — пожалкував Генрі. — Прошу вас, не подумайте…
— Я не думаю про вас нічого поганого, містере Майлз.
— Напевно, про мене думаєте, отче? — виклично спитав я.
— Не турбуйтеся, містере Бендрікс. Хоч що вчините, та їй ви вже не нашкодите.
Гадаю, сповідь навчає священика розпізнавати ненависть. Отець Кромптон подав Генрі руку, відвернувшись від мене. Я хотів сказати: «Помиляєтеся. Я ненавиджу не Сару. І щодо Генрі теж помиляєтеся. Це він розбестив її, а не я. — Я хотів захиститися: — Я любив її», — адже, без сумніву, сповідь навчає священика розпізнавати й любов.
Розділ 4
— Наступна зупинка — Гампстед, — сказала Сільвія.
— То ви тут вийдете, щоб провідати матір?
— Я могла б поїхати до Ґолдерз-Ґрина й показати вам дорогу. У вівторок я її не відвідую.