Коли ми підходили до воріт крематорію, я зауважив, що Паркіс зник. Мабуть, вирішив, що він мені вже не потрібен.
Місіс Бертрам і я повечеряли в ресторані «Ізола белла». Я не хотів іти до котрогось із тих закладів, де ми бували з Сарою, а тут, звичайно, став порівнювати цей ресторан з ними. Ми ніколи й ніде не замовляли к’янті, а тут, п’ючи його, я пригадав про це. Я міг би, зрештою, нині замовити наше улюблене бордо, і від того не побільшало б помислів про Сару. Навіть брак спогадів повнився нею.
— Мені не сподобався той обряд, — сказала місіс Бертрам.
— Шкода.
— Він такий нелюдський… Як конвеєрна стрічка.
— А мені він видався підхожим. Були ж там молитви.
— Той священик… він священик?
— Я його не бачив.
— Він говорив про Всесвіт. Я довго не могла зрозуміти. Думала, що йдеться про цей світ. — Вона знову пустила сльозу в суп. — Я мало не засміялась, а Генрі це зауважив. Було видно, що засуджує мене за такий прогріх.
— Ви з ним не дуже ладнаєте?
— Він дуже дріб’язковий. — Місіс Бертрам витерла очі серветкою й завзято заторохтіла ложкою в тарілці, розмішуючи локшину. — Якось я мусила позичити в нього десять фунтів, бо приїхала до Лондона, забувши сумочку. З кожним може таке статися.
— Звісно.
— Я пишаюся, що нікому на світі не заборгувала.
Її мова була схожа на лінію метро — тяглася колами та петлями. Коли дійшло до кави, я почав упізнавати станції: дріб’язковість Генрі, її фінансова порядність, її любов до Сари, її невдоволення похоронним обрядом, смішний Всесвіт — ось звідти деякі поїзди йшли до Генрі.
— Було так смішно, — торочила вона. — Я не хотіла сміятися. Ніхто не любив Сару дужче, ніж я. — Еге ж, ми всі завжди таке виголошуємо й сердимося, коли чуємо це від когось іншого. — Але Генрі цього не розуміє. Він дуже холодний чоловік.
Я старався, як міг, змінити тему розмови.
— Не уявляю, у який інший спосіб можна було б поховати Сару, — сказав я.
— Вона була католичка, — відповіла місіс Бертрам, узяла фужер і одним ковтком випила половину.
— Нісенітниця, — зауважив я.
— Ох, Сара сама цього не знала.
Раптом я невідь-чого налякався, як той, що скоїв майже ідеальний злочин і тоді побачив першу несподівану тріщину в мурі своїх замислів. Чи глибока вона? Чи вдасться її колись законопатити?
— Ні слова не розумію з того, що ви говорите.
— Вона вам ніколи не казала, що я була католичкою… колись?
— Ні.
— Не дуже добра католичка була з мене. Розумієте, мій чоловік не терпів цих речей. У нього я третя жінка, і, коли ми сварилися першого року по весіллі, я казала, що ми не подружжя, бо й шлюбу не взяли. Він був дуже дріб’язковий, — додала місіс Бертрам.
— Те, що ви католичка, не означає, що й Сара нею була.
Місіс Бертрам ще раз ковтнула портвейну.
— Я ніколи нікому про те не признавалася… Напевно, я трохи під мухою. Га, містере Бендрікс?
— Звичайно ні. Випийте ще винця.
Поки ми чекали замовленого портвейну, вона пробувала перевести розмову на звичні рейки, але я неухильно тримався свого напрямку.
— Ви сказали, що Сара католичка. Як вас розуміти?
— Пообіцяйте, що не скажете Генрі.
— Обіцяю.
— Колись ми жили за кордоном, у Нормандії. Сарі минуло тоді два роки. Мій чоловік часто їздив до Довілля. Це він так стверджував, а я знала, що він зустрічається з першою жінкою. Я так сердилася… Ми з Сарою пішли на прогулянку в приморських пісках. Донечка все хотіла посидіти, і я давала їй трохи перепочити, а тоді ми йшли далі. Я їй сказала: «Саро, між нами буде таємниця». Уже тоді вона вміла тримати язик за зубами… якщо хотіла. Я боялася, кажу вам, але ж яка помста! Правда?
— Кому помста? Щось не зовсім вас розумію, місіс Бертрам.
— Та моєму чоловікові, звичайно. Не тільки через його першу жінку. Я ж вам уже сказала, — правда? — що він не дозволяв мені бути щирою католичкою. Ох які сцени він влаштовував, коли я збиралася йти на месу! Ото я й подумала: нехай Сара буде католичка, а він про те не дізнається. Хіба що спересердя йому скажу, коли дуже розсерджуся.
— І ви не розсердилися?
— За рік він мене покинув.
— І тоді ви змогли ходити до церкви?
— Знаєте, я не дуже-то побожна. Та ще й вийшла заміж за єврея, він теж був незгідливий… Кажуть, що євреї дуже щедрі й великодушні. Не вірте. Ох, це був дріб’язковий чоловік.
— То що ж сталося на узбережжі?
— Не на узбережжі. Я хотіла сказати, що ми пішли в цьому напрямку. Я залишила Сару під дверима, а сама пішла шукати священика. Коли пояснювала йому, про що йдеться, трохи прибрехала. Така собі невинна брехня у спасіння. Звичайно, я все звалила на чоловіка. Сказала, що він наобіцяв мені перед весіллям, а тоді не додержав обіцянки. Я погано говорю французькою, і це мені дуже допомогло. Коли не знаєш потрібних слів, то твоя мова звучить дуже правдиво. Чи так чи сяк, а отець зробив усе, що треба, і ми ще встигли добратися автобусом додому на ленч.