— Візьмешся за це?
— Мабуть, візьмуся. Останніми днями не йде мені робота.
— Мені теж, — сказав Генрі.
— Чи засідає ще Королівська комісія?
— Так.
— То маєш про що думати.
— А чи маю? Може, і так. Принаймні до обідньої перерви.
— Хай там як, а це важливе діло. Ось тобі херес.
— Воно нікому на світі не потрібне.
Яку ж далеку дорогу пройшов Генрі від часу, коли мене розлютила його самовдоволена фізіономія на фото в «Татлері»! На моєму столі лежав лицем донизу портрет Сари — збільшений з любительського знімка. Перевернувши його, Генрі сказав:
— Пам’ятаю, як я її клацнув.
А Сара сказала, що це робота подруги. Гадаю, пішла на такий обман, щоб не вразити моїх почуттів. На світлині вона молодша й щасливіша, але не гарніша, ніж у ті роки, коли ми зналися. Я б дуже хотів, щоб і в наші часи вона виглядала ось так — завдяки мені, але така вже доля коханця — дивитись, як на обличчі коханої застигає, немов гіпсова маска, вираз смутку.
— Я клеїв дурня, щоб розсмішити її, — додав Генрі. — Чи цікавий чоловік цей Ґордон?
— Певною мірою.
— Останніми днями мій дім видається дуже дивним, — сказав Генрі. — Намагаюсь якнайменше висиджувати в ньому. Чи не знайшов би ти вільну годину, щоб пообідати зі мною в клубі?
— Маю купу роботи. Мушу з нею впоратися.
— Тут малувато місця на книжки, — зауважив він, обвівши оком кімнату.
— Авжеж, — згодився я. — Я й під ліжком їх тримаю.
Взявши журнал, що його надіслав Вотербері, аби показати перед нашою зустріччю зразок своєї творчості, Генрі проказав:
— У мене знайшлося б місце. Ти міг би поселитися в моєму житлі, як в окремій квартирі.
Оторопівши, я не зміг відповісти. Він швидко вів далі, гортаючи сторінки, ніби справді зацікавився журналом:
— Подумай над цим. Не обов’язково вирішувати зараз.
— Ти дуже добрий до мене, Генрі.
— Ти зробив би мені велику послугу.
«Чом би й ні? — подумав я. — Кажуть, що письменники не зважають на умовності. Невже я зважаю на ці умовності більше, ніж чиновник?»
— Цієї ночі, — сказав Генрі, — мені снилися ми всі.
— Так?
— Небагато пам’ятаю з того сну. Ми разом пили. Були щасливі. Коли я прокинувся, мені здавалося, що вона живе.
— Мені вона вже не сниться.
— Краще було б поступитися цьому священикові.
— Це було б дурістю, Генрі. Вона така сама католичка, як ти чи я.
— Ти віриш у життя після смерті?
— Якщо маєш на увазі життя людини, то ні.
— Не вдасться довести, що його немає, Бендріксе.
— Майже неможливо довести, що чогось немає. Я пишу роман. Як ти доведеш, що насправді не було описаних у ньому подій і що дійові особи вигадані? Послухай-но: сьогодні в Коммоні я побачив чолов’ягу з трьома ногами.
— Жахіття, — серйозно сказав Генрі. — Це якась потворність?
— Ті ноги ще й були покриті риб’ячою лускою.
— Жартуєш.
— А ти доведи, що я жартую. Не зможеш. А я не зможу довести, що немає Бога. Просто знаю, що Його вигадали. Так само, як ти знаєш, що я вигадав ці ноги.
— Мають бути якісь аргументи.
— Я можу придумати філософську аргументацію своєї вигадки. Візьму за основу хоча б погляди Аристотеля.
Генрі раптово повернувся до попередньої теми.
— Ти міг би й трохи заощадити, якби перебрався до мене. Сара не раз казала, що твої книжки не здобули такого успіху, на який заслуговують.
— Якась подоба успіху вже є, — відповів я, пригадавши статтю Вотербері. — Настає мить, коли просто-таки бачиш, як популярні критики вмочують пера, пишучи хвалебні рецензії, зокрема й на ще не написані книжки. Це тільки питання часу.
Я просторікував, бо ще не вирішив, що мені робити.
— Між нами вже нема колишньої кривди. Правда, Бендріксе? — спитав Генрі. — Я на тебе тоді розсердився у твоєму клубі — через того чоловіка. Та хіба це тепер важливо?
— Я помилився. Той чоловік — просто схиблений пустобрех. Він проповідував раціоналізм і зацікавив Сару своїми теоріями. Забудь це, Генрі.
— Вона була добра, Бендріксе. Люди пліткують, але Сара була добра. Вона не винна, що я… любив її не так, як треба. Розумієш, я дуже обережний і завбачливий. Їй був потрібен хтось такий, як ти.
— Вона мене покинула, Генрі. Пішла своєю дорогою.
— Чи знаєш, що колись я прочитав одну з твоїх книжок? На те мене намовила Сара. Ти описав дім після смерті господині.
— «Честолюбний господар».
— Саме так. Твір мені сподобався. Тоді я вважав, що в ньому все гаразд, а тепер бачу, що ти геть не те зобразив, Бендріксе. Ти описав, як чоловік, відчувши страхітливу порожнечу в домівці, ходить по кімнатах і переставляє крісла. Господар хоче, щоб була видимість руху, щоб здавалося, ніби вдома є ще хтось. Часом він сам собі наливає спиртне у дві склянки…