Того вечора я не міг працювати. Лежав на підлозі, обклавшись книжками, і намагався відкрити хоч кілька подробиць на білих плямах Сариного життя. Бувають миті, коли закоханий прагне стати також батьком і братом. Він ревнує до тих років, коли його не було в житті коханої. «Опудальце на Північному полюсі», напевно, стало її першою книжкою. Сара безглуздо й нищівно покреслила всі сторінки кольоровими паличками крейди. В одній із томиків Беатрікс Поттер вона написала олівцем «САРА», причому повернула дужку в літері «Р» ліворуч. У «Дітях з Нового Лісу» вона дуже акуратно й дрібненько вивела: «Це книжка Сари Бертрам. Почитати хочеш — дам. А захочеш її вкрасти — не позбудешся напасті». Були й звичайні позначки, які дитина зазвичай ставить у своїх книжках, — анонімні, як сліди пташиних лапок на снігу. Коли я закрив «Дітей з Нового Лісу», ці позначки зразу ж замів наплив часу.
Сумніваюся, чи взагалі читала Сара вірші Гуда. Сторінки були такі самі чисті, як тоді, коли їй хтось вручив цього томика, — чи то вчителька, чи то якийсь шановний гість школи. Я вже клав книжку в сервант, як із неї вилетів і впав на підлогу друкований аркушик — напевно, програма церемонії вручення нагород. Знайомим почерком (навіть він буває в нас юний і з віком набирається втомлених арабесок часу) на програмці дописано: «Що за базікання!» Я уявив, як Сара пише це й показує сусідці, поки вчителька сідає на стільця під шанобливі оплески батьків. Не знаю, чому ця школярська записка з її нетерпимістю, нерозумінням і впевненістю пригадала мені Сарині слова із щоденника: «Я сучка й облудниця». І ось під моєю рукою невинність. Як шкода, що Сара прожила аж двадцять років тільки для того, щоб ось так про себе подумати! Сучка й облудниця. Невже я так обзивав її зі злості? Сара завжди нагромаджувала в собі мої догани. Тільки похвали обсипалися з неї, наче сніжинки.
На звороті аркушика я прочитав програму, датовану 23 липня 1926 року. Міс Дункан із Королівського музичного коледжу виконала «Музику на воді» Генделя. Беатріс Коллінз продекламувала вірш Вордсворта «Я блукав самотній, як хмара». Хор «Гурт шкільних радощів» проспівав «Три тюдорівські арії». Мері Піппіт заграла на скрипці «Вальс ля-мінор» Шопена. Засунувши аркушика поміж нечитані сторінки, я вмостив томик Гуда вглибину серванта, під «Опудальце» й казки Беатрікс Поттер. Тоді ми обоє були щасливі, нас розділяли тільки десятирічна різниця віку й кілька графств, а згодом зійшлися — невідь-чого, хіба тільки для того, щоб завдати одне одному стільки болю. Я взяв «Останню експедицію» Скотта.
Одна з моїх улюблених книжок. Тепер видавалися дивними та застарілими героїчна боротьба проти єдиного ворога — льоду і смертельна самопожертва — тільки себе самого. Між нами і цими людьми стояли дві війни. Я дивився на світлини. Бороди й окуляри-консерви, британський прапор, невеликі снігові замети й поні з довгими гривами — немовби зі старомодними зачісками — серед смугастого каменюччя. Навіть смерть була «з тої епохи», як і школярка, що підкреслювала рядки, ставила окличні знаки й на берегах сторінки з останнім листом Скотта чітко вивела: «А далі що? Невже Господь? (Роберт Браунінґ)».
«Уже тоді, — подумав я, — Він спав Сарі на гадку. Був завжди поряд, користав із її настрою, як коханець, що спокушає своїми небилицями та баєчками». Я поклав останню книжку в сервант і замкнув його на ключ.
Розділ 7
— Де ти був, Генрі? — спитав я.
Зазвичай він з’являвся на сніданок першим, а часом виходив із дому, коли я ще не сходив униз. Цього ранку його тарілка стояла неторкнутою. Я почув, як Генрі тихо зачинив вхідні двері, перш ніж увійти до їдальні.
— Я просто вийшов на вулицю, — туманно відповів він.
— І всю ніч провів надворі?
— Ні. Звичайно ні, — щоб звільнитися від такої підозри, Генрі сказав правду: — Отець Кромптон сьогодні відправив месу за упокій Сари.
— Він і досі це робить?
— Раз на місяць. Я подумав, що годилося б туди зайти задля ввічливості.
— Мабуть, він і не здогадався, що ти там.
— Пізніше я підійшов до нього й подякував. Власне кажучи, запросив його на вечерю.
— Тоді я вийду.
— Я б хотів, щоб ти залишився, Бендріксе. Зрештою, він також по-своєму був приятелем Сари.
— Ти теж стаєш побожним, Генрі?
— Звісно ні. Але ж люди мають таке саме право на свої погляди, як ми з тобою.
Отже, священик прийшов на вечерю. Саме той бридкий, виснажений, аморальний чолов’яга з носом Торквемади віддалив Сару від мене. Він підтримав її дурнувату обітницю, яку треба було забути вже за тиждень. Це ж до його церкви Сара йшла під дощем, шукаючи притулку, а натомість знайшла смерть. Я не спромігся навіть на звичайнісіньку чемність, і Генрі довелося взяти на себе весь тягар тої званої вечері. Отець Кромптон не звик гостювати. Складалося враження, що для нього це якийсь обтяжливий обов’язок, на якому нелегко зосередитися. Говорив він дуже коротко, і його відповіді падали, наче дерева на дорогу.