— Ні. Чому ти питаєш?
— Бо трапився збіг обставин. Здається мені, забобонним можна стати й без заохоти від отця Кромптона.
Я дав листа Генрі. Прочитавши, він передав папірця священикові.
— Не подобається мені це, — сказав мій приятель. — Сара померла. Я не хочу, щоб про неї плескали язиками.
— Розумію тебе. Я теж так вважаю.
— Почуваєшся так, ніби хтось чужий її обмовляє.
— Ніхто не сказав про неї нічого поганого, — втрутився отець Кромптон, поклавши листа на стіл. — Мушу вже йти. — Але він і далі нерухомо сидів, дивлячись на лист. — А що це за напис?
— Він дуже давній, — відповів я, підсунувши йому збірку казок. — Вона залишила такі написи в багатьох своїх книжках, як і всі діти.
— Час — дивовижна річ, — зауважив священик.
— Звичайно, хлопчик не втямить, що моя жінка написала це хтозна-коли.
— Святий Августин поставив запитання, звідки береться час, і відповів, що він приходить із майбутнього, якого ще нема, у сучасність, у якої немає тривалості, а далі — у минуле, що вже перестало існувати. Сумніваюся, що ми можемо розуміти час краще, ніж дитина.
— Я мав на увазі не…
— Гаразд, містере Майлз, — сказав отець Кромптон, зводячись. — Не беріть цього близько до серця. Це тільки доводить, якою доброю жінкою була ваша дружина.
— Що мені з того? Вона вже в минулому, яке перестало існувати.
— Чоловік, що написав листа, дуже розсудливий. Немає нічого поганого в тому, щоб молитися до самих померлих, як і за їхні душі, — мовив отець і повторив: — Вона була добра жінка.
Несподівано мені луснув терпець. Дуже вже дошкулили самовдоволення, самовпевненість, якої не зрушиш жодним інтелектуальним доводом, і претензія на розуміння душі тої жінки, яку отець знав кілька годин чи днів, а ми з Генрі знали її роками.
— Такою вона зовсім не була, — заперечив я.
— Бендріксе, — різко кинув Генрі.
— Вона могла затуманити голову будь-якому чоловікові, — вів я своє, — навіть священикові. Вона обманювала вас, отче, як і свого чоловіка, як і мене. Це була вічна брехуха.
— Вона ніколи не прикидалася іншою людиною, ніж тою, якою була насправді.
— Крім мене, у неї були інші коханці…
— Припини, — сказав Генрі. — Ти не маєш права.
— Дайте йому спокій, — звернувся отець Кромптон до Генрі. — Нехай бідолаха пошаліє собі.
— Мені не треба вашого професійного змилування, отче. Прибережіть його для своїх покутників.
— Не вам, містере Бендрікс, вказувати, над ким я маю змилуватися.
— Кожен міг піти з нею до ліжка.
Я прагнув повірити в те, що сказав, бо тоді вже не мав би за ким тужити, не мав би за чим шкодувати. Не був би прив’язаний до Сари, хай там ким вона була. Я хотів бути вільним.
— І не вам, містере Бендрікс, повчати мене про покуту. Уже двадцять п’ять років я сповідаю людей. Ми не можемо здійснити щось таке, чого колись не здійснили б деякі святі.
— Мені нема за що каятися, крім як за невдачу. Повертайтеся, отче, до своїх чоток, до своїх овечок і до своєї клятої будки.
— Ви знайдете мене там, коли відчуєте в мені потребу.
— Відчую потребу у вас? Не хочу грубіянити, але я вам не Сара. Не Сара.
— Пробачте, отче, — сказав зніяковілий Генрі.
— Нема за що просити пробачення. Я знаю, коли людині болить.
Ніяк не вдавалося пробити грубу шкуру його самовдоволення. Відштовхнувши стільця, я відрубав:
— Помиляєтеся, отче. Тут ідеться не про щось таке делікатне, як біль. Мені не болить. Я ненавиджу. Ненавиджу Сару, бо вона шльондра. Ненавиджу Генрі, бо вона до нього причепилася. Ненавиджу вас і вашого вигаданого Бога, бо ви удвох відібрали її в усіх нас.
— Справдешній з вас ненависник, — зауважив отець Кромптон.
Мені набігли сльозами очі від безсилої злості, що не можу завдати болю ні йому, ні Генрі.
— Хай вас усіх чорти візьмуть! — сказав я, грюкнув дверима й зачинив господаря та гостя в їдальні. «Нехай він навчає Генрі святої премудрості, — снувалася мені думка. — Я самотній. Хочу бути самотнім. Якщо не можу мати тебе, Саро, володіти тобою, то завжди буду одинокий. Я ж так само схильний до віри, як і перший стрічний. Досить надовго затулити очі моєму розуму — і повірю, що ти вночі прийшла до Паркісового сина та зцілила його дотиком. Місяць тому в крематорії я попросив тебе порятувати від мене це дівча, і ти втрутила поміж нас двох свою матір, принаймні можна було б так припустити. Але якщо я повірю в це, то доведеться також повірити у твого Бога й любити Його. Та краще вже любити чоловіків, з якими ти спала».
«Мушу набратися розсудливості, — сказав я собі, сходячи вгору до своєї кімнати. — Сара віддавна мертва. Ніхто не зможе кохати померлу людину так, як тоді, коли вона була жива. А Сара ж нежива, не може бути живою. Мені не можна вірити, що вона жива». Я ліг на ліжку, заплющив очі й постарався міркувати розсудливо. Якщо на мене часом находить така сильна ненависть до Сари, то чи здатен я її взагалі кохати? Чи можна кохати й ненавидіти водночас? А може, насправді я ненавиджу тільки сам себе? Ненавиджу книжки, які пишу з рутинною марною вправністю. Ненавиджу ремісницькі замашки — такі лакомі на прообраз, що змусили мене спокусити зовсім не кохану жінку, аби зібрати матеріал. Ненавиджу тіло, що ненаситно насолоджувалось, але не могло виразити те, що відчувало серце. Ненавиджу недовірливий розум, який спонукав Паркіса висліджувати, посипати порошком кнопки дзвінків, ритись у сміттєвих кошиках і красти твої таємниці.