— Гарний у вас будинок, — зауважив я.
— Моя жінка його надибала.
Я познайомився з Генрі тиждень тому на іншій вечірці. У ті часи він служив у міністерстві пенсій, і я причепився до нього, бо збирав матеріал для книжки. За два дні Генрі надіслав мені запрошення. Згодом я дізнався, що він зробив це під натиском Сари.
— Чи давно ви оженилися? — спитав я.
— Десять років тому.
— Маєте чарівливу дружину.
— Це моя опора, — сказав він.
Бідолашний Генрі!.. А чого це я назвав його бідолашним? Хіба в нього нема на руках козирних карт — лагідності, скромності й довірливості?
— Мушу вернутися, — мовив він. — Не можна покидати все на неї, Бендрікс, — і поклав долоню мені на руку, немовби давньому знайомому. Це він у Сари перейняв такий жест? Чоловік і жінка взаємно уподібнюються.
Ми поверталися пліч-о-пліч, а коли відчинили двері й увійшли до передпокою, я побачив у дзеркалі, як в алькові двоє відсахуються одне від одного, ніби перервавши поцілунок. Однією з цих двох була Сара.
Я глянув на Генрі. Він чи то не зауважив, чи то злегковажив. «А якщо зауважив, — подумав я, — то який же він нещасний!»
Чи вважатиме містер Савідж цю сценку стосовною до нашої справи?.. З часом я дізнався, що Сару цілував не коханець, а один із колег Генрі на роботі, жінка якого тиждень тому втекла зі спритним моряком. Сара познайомилася з міністерським колегою на тій самій вечірці, і навряд чи він досі становить частину місця дії, з якого мене так рішуче видалили. Любов вигасає за значно коротший час, ніж той, що минув відтоді.
Краще б мені не чіпати цього минулого, бо ось пишу про 1939 рік і відчуваю, що повертається ненависть. Очевидно, вона діє на ті самі залози, що й любов, і викликає ті самі вчинки. Якби нас не навчили, як треба розуміти історію Страстей Христових, то чи здогадалися б ми на підставі тільки вчинків, котрий із двох апостолів любив Христа: ревнивий Юда чи боягузливий Петро?
Розділ 4
Повернувшись додому від містера Савіджа й дізнавшись від господині, що мені дзвонила місіс Майлз, я пройнявся радісним піднесенням, яке бувало, коли грюкали вхідні двері й у коридорі звучали Сарині кроки. Я став плекати марну надію, що моя остання поява в домівці Майлзів розбудила якщо й не кохання, то хоч якісь почуття, якісь спогади, а вже їх можна було б використати. Здалося, що тепер, оволодівши Сарою в постелі — нехай абияк, поспішно й брутально, — знайду спокій, вимету з голови цю жінку й нарешті я покину її, а не вона мене.
Було дивно після півторарічної перерви набирати номер «Маколі, 7753», а ще дивніше, що довелося заглянути в адресну книжку, бо я засумнівався в останній цифрі. Слухаючи гудки, я міркував, чи повернувся Генрі з міністерства, і придумував, що б то сказати, якщо відповість він. І враз я втямив, що тепер правда не зашкодить. Брехня покинула мене, і я почувався так самотньо, наче втратив єдиного друга.
У моєму вусі забринів голос вишколеної служниці й озвучив набраний номер.
— Чи вдома місіс Майлз? — обізвався я.
— Місіс Майлз?
— Це Маколі, 7753?
— Так.
— Я хотів би поговорити з місіс Майлз.
— Ви набрали не той номер.
Служниця повісила трубку. Мені й на гадку не спало, що дрібниці теж змінюються з часом.
Заглянувши в телефонну книгу, я знайшов прізвище Майлз. Номер той самий, отже книга застаріла не менш ніж на рік. Я намірився подзвонити в довідкове бюро, але тут пролунав дзвінок. Телефонувала Сара.
— Це ти? — трохи розгубившись, спитала вона. Ніколи не називала мене ні на ім’я, ні на прізвище, а тепер, не можучи вживати давніх ласкавих прізвиськ, була ні в сих ні в тих.
— Бендрікс слухає, — відповів я.
— Це я, Сара. Тобі передали, що я дзвонила?
— Я хотів тобі зателефонувати, але мушу закінчити статтю. До речі, я, мабуть, і не знайду твого номера. Чи є він у довіднику?
— Ні, ще нема. Ми маємо інший — Маколі, 6204. Я хотіла тебе спитати…
— Слухаю.
— Нічого особливого. Я хотіла пообідати з тобою, ото й усе.
— Я дуже радий. Коли?
— Ти б не міг завтра?
— Ні. Завтра не можу. Розумієш, треба впоратися з цією статтею…
— А в середу?
— Тобі підійде четвер?
— Так, — відповіла вона, і в цьому короткому слові мені причулася нотка обманутого сподівання. Ось так наша зарозумілість і вводить нас в оману.
— Отже, чекатиму тебе в «Кафе роял» о першій.
— Дуже мило з твого боку, — сказала Сара. Відчувалося, що вона й справді так і вважає. — До четверга.