До речі, у контактах із усіма, крім останніх, зафіксована різко негативна реакція на ім’я… Ісуса Христа.
У те, що ми не самі, вірять мільйони людей. Точніше, вони не вірять, а знають. Два американських президенти — Дж. Картер і Дж. Форд — були просто апологетами цієї віри.
Такими «віруючими» були практично всі радянські космонавти. В умовах діалектичного матеріалізму і войовничого атеїзму їм неймовірно важко було висловлювати свої переконання. І все ж прочитати між рядками можна було навіть у таких кумедних зізнаннях «будівників комунізму». Виступаючи перед комсомольцями, льотчик–космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу Олег Макаров сказав так: «Якщо навіть інопланетяни будуть значно вище від нас у технічному відношенні, їм уже сьогодні є чого повчитися у нашого суспільства, що будує життя на принципах соціалізму і комунізму».
Хоча, виглядає так, що наші візаві не забажали переймати, можливо, найбільш людиноненависницький досвід в історії землян. Не випадково побутує думка, що практично миттєве знесення з лиця землі такої могутньої імперії, як СРСР, не могло статися без втручання надприродних сил.
Були серед роздумів космонавтів і цілком зрілі, як, наприклад, позиція двічі Героя Союзу А. Єлісеєва, який був перш за все вченим, доктором технічних наук, інтелектуалом: «Контакт двох цивілізацій зовсім не обово’язково повинен бути взаємним. Можливо, форми життя і рівень його розвитку на різних небесних тілах настільки несхожі, що одна із сторін може не підозрювати, що давно знаходиться у контакті з іншою».
Ті, що не підозрюють, — це ми, а не вони. Гадаю, ми зараз увійшли у таку фазу нашого розвитку, коли земна людина опинилася на порозі цього контакту. Точніше, окремі з нас уже за цим порогом.
Прийнявши як заповідь, що ми тут — не самі, належить йти далі галактичними стежками. І найперше, на що невблаганно натрапимо у космічних блуканнях, — не менш приголомшливе, бо, ледь відірвавшись від земних пенатів, ми знову будемо шоковані власним відкриттям на першій же позаземній зупинці.
Ступивши на твердь під ногами за півмільйона кілометрів від рідної планети, Людина невблаганно прийшла до переконання, що
МИ НЕ ПЕРШІ НА МІСЯЦІ.
Порфирія Корнійовича не стало, коли Горбачов прийшов до влади, але якраз на фіналі третьої світової війни він вийшов на зв’язок із американцем. Власне, йому нічого було втрачати — за плечима — 12 літ ГУЛАГу, хоча проживав він не у Львові, а у Луганську, мав прізвище не Бандера і навіть не був бандерівцем, а якраз навпаки — був російсько–українським космополітично–езотеричним громадянином на «рідкісне» прізвище — Іванов.
А тягала його по нарах московська імперія за непослух більший, ніж націоналізм. Порфирій Іванов вірив у Бога і людську душу та мав дар цілителя та пророка.
А американцеві тому врятував життя не у ході третьої світової війни, а під час вторгнення янкі на чужу їм територію, якої немає на політичній карті Землі, зате є на мапі Сонячної системи й яка іменується, як супутник нашої планети — Місяць, хоча у цьому є більш ніж поважний сумнів — у тому, що цей окраєць є усього лише небесним нашим попутником.
Едгар Мітчелл про Клима Ворошилова не чув, але дорогу йому у Ворошиловград підказав… Нострадамус, у якого є такі рядки: «Перед тим, як здійсниться розвал імперії, станеться чудесна подія з поля, на якому знаходиться колона Порфирія, яка буде перенесена на вузлову скалу».
Тепер — усе по порядку. На початку 1971 року черговий американський корабель успішно причалив неподалік кратера Фра Муро на Місяці. Екіпаж складався із астронавтів Алана Шеппарда і того самого майбутнього ворошиловградського візаві Едгара Мітчелла.
А наразі він здійснював візит на Місяць. Як належиться, вийшли із посадкового модуля і пішли гуляти кратером. Забрели так далеко, що земне начальство із Хьюстона втратило їх із поля зору.
На Місяці, як відомо, як і у нас тут під водою, — повітря нема, тому тривалість тутешніх мандрівок визначається саме запасом кисню у рюкзаку.
На Землі забили тривогу — запаси кисню давно мали закінчитися, а земляни не повертаються в автобус–модуль. Незважаючи на екстремальну ситуацію, її кваліфікували по–земному: коли ті, що мали повернутися з мандрівки, не зробили цього, значить — вони заблукали.
У кращому разі. Власне, втратити дорогу додому посеред незнайомих місячних пейзажів — діло нехитре.
Із статусу заблудлих в оцінці своїх земних колег вони швидко перейшли у ряди перших місячних покійників.
І хоча Марка Твена серед них не було, вони могли трохи згодом вигукнути саме так, як увіковічнив своє ім’я знаменитий письменник: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені».