Робертс завів патефон. За кілька хвилин усі танцювали, сміючись і ковзаючи по траві. Мадж почала навчати Білліджера танцювати самбо, та незабаром Робертс відкликав його до своєї машини. Мадж почала було танцювати з шифрувальником, але дружина Робертса похитала головою і очима показала їй в сторону машини, майже схованої в кущах, де возилися над чимсь Білліджер і Робертс. Мадж покинула шифрувальника і слухняно попрямувала до Білліджера, але на півдорозі її зупинив голос Робертса.
— Ми трохи зайняті, Мадж! — сказав Робертс зовсім службовим тоном. — Містер Білліджер допомагає мені розібратися в одній технічній трудності. Не йдіть сюди, ми в трусах, ми роздяглися, щоб легше було возитися біля машини…
Мадж почервоніла і повернулася на лужок. Випили за Білліджера в трусах.
Пікнік був у самому розпалі. Почали перекидатися на траві, інсценували бій биків. Співали хором російські пісні.
Робертс і Білліджер усе ще возилися біля машини. Білліджер маленькою лопатою копав яму, зсипаючи кожну жменю землі рядом на місце, спеціально очищене від листя. Коли яма стала глибшою, сер Робертс швидко передав йому невеликий шкіряний чемоданчик, не більший ніж ті, з якими ходять футболісти і балерини. Білліджер теж швидко втиснув його в яму і почав закопувати. Потім вони акуратно закрили яму зрізаною раніше кришкою з дерну, закидали листям. Покурили відпочиваючи, витерлись одеколоном, наділи штани і повернулися на лужок.
— Не розумію, любий, куди ти сховався! — ображено сказала дружина. — Адже тут немає балету!
— Так!.. — з жалем погодився сер Робертс. — Тут немає цих чарівних створінь. У вісімнадцятому столітті були надзвичайно поширені балетні пасторалі на свіжому повітрі. В парках! Уявляю собі, яке це видовище!
— Мадж! — з тихою лютістю сказала дружина сера Робертса. — Затанцюйте моєму чоловікові буггі-вуггі. Це майже те ж саме!
Мадж ніяково посміхнулась і встала.
А через два дні тут же влаштували пікнік Горелл і Юля. Горелл сам запропонував поїхати за місто на знак примирення. Юля хотіла взяти на весь день машину. Горелл відмовився. Він заявив, що вони поїдуть поїздом, — так приємніше, по-студентському.
— А я хочу на машині! — уперто наполягала Юля. — Пішки я не піду. І що це за пристрасть лізти в якусь глушину? Поїдемо, як усі нормальні люди, в Хімки, в ресторан!
Бачачи, що йому не вдасться відрадити Юлю, Горелл вилаявся і «признався».
— Мені треба товар узяти! — грубо сказав він. — Лак закордонний! Тепер ти розумієш?
— Розумію! — злісно сказала Юля. — Хіба ти що-небудь зробиш просто так? Від душі? Як усі люди?
«Гаразд, — у думці сказав собі Горелл. — Колись я все-таки уб'ю її. Коли йтиму назовсім. Задушу, причому повільно».
Від цієї думки йому одразу стало легше, він поцілував Юлю і застебнув їй туфлі. Вона ставала все товстішою і не любила тепер нахилятися.
Горелл взагалі дуже легко орієнтувався, до того ж Робертс переслав йому точний план, і він легко вийняв із дерну чемоданчик, поклав його в рюкзак і одразу ж почав квапитися додому.
Дома він напоїв Юлю, а коли вона заснула, вийшов на кухню і розкрив чемоданчик.
Зверху лежали гроші і документи. Під ними — частини приладу, загорнуті в чорну замшу. Горелл знав цей прилад; розгорнувши невеличкий пропелер, він глянув на фіолетовий блиск металу і похитав головою. Втікати буде важко: ця штука поставить на ноги багато небезпечних для нього людей.
Тепер лишалося одержати вибухівку, і можна буде розпочати диверсію.
Горелл замкнув чемоданчик у шафу і ліг спати.
Спав він спокійно.
Вранці несподівано прийшов кравець.
Увійшовши в передню, він оглянувся і спитав, чи немає в домі сердечних крапель, він забув узяти з собою нітрогліцерин, а почуває себе погано…
— Ви що, збожеволіли? — злісно спитав Горелл, витіснивши його на кухню і зачиняючи двері кухні перед носом Юлі. — Хто вам дозволив ходити до мене?
— Є термінове повідомлення! — сказав кравець, мацаючи свій пульс. — Думаєте, цікаво йти до вас? А якщо у мене трапиться інфаркт? Ось, візьміть!