І ось одного разу Твісел зайшов до нього в супроводі якогось сором’язливого суб’єкта, котрий не наважувався навіть підвести на Харлана очі.
— Знайомтесь, Техніку Харлан, це Учень Брінзлі Шерідан Купер, — промовив він.
— Здрастуйте, — байдужим тоном відказав Харлан. Зовнішність нового знайомого не справила на нього особливого враження. Дрібний на зріст, темне волосся з проділом посередині, очі водянисто-карі, підборіддя вузьке, вуха великі, нігті обкусані.
— Оцього хлопця ти навчатимеш Первісної історії, — сказав Твісел.
— Побий мене Час! — вигукнув Харлан. У ньому враз прокинулася цікавість до відвідувача. — Як це я міг забути. Ну, здоров був!
— Склади з ним розклад занять, — сказав Твісел. — Було б непогано, якби ти зміг йому приділити два дні на тиждень. Навчай його, як сам знаєш. Я цілком покладаюсь на тебе. Коли тобі будуть потрібні книжки-фільми або старовинні документи, які можна знайти у Вічності чи в досяжному для нас Часі, скажи мені, і ти їх матимеш. Згода?
Як завжди, він не знати звідки дістав запалену сигарету, й повітря наповнилося димом. Харлан закашлявся і, помітивши як в Учня судомно скривився рот, зрозумів, що поштивий юнак душить у собі кашель.
Аж ось Твісел пішов, і Харлан заговорив зі своїм майбутнім вихованцем:
— Ну що ж, сідай… — він затнувся на якусь мить, а відтак рішуче додав: — Синку. Сідай, синку. Мій кабінет невеличкий, але нам тут місця вистачить.
Харланові нетерпеливилося розпочати науку. Подумати тільки, він працюватиме за особистим планом! Первісна історія була для нього ніби його власністю.
Учень підвів на Харлана очі (здається, вперше за весь час) і, затинаючись, запитав:
— Ви Технік?
Від доброзичливості й збудження, що досі переповнювали Харлана, не лишилося й сліду.
— Ну й що з того?
— Нічого, — пробурмотів Учень. — Я просто…
— Хіба ви не чули, як Обчислювач Твісел назвав мене Техніком?
— Так, сер.
— Ви подумали, що це просто обмовка? Така прикра, що аж власним вухам не повірили?
— Ні, сер.
— Чого ви так погано розмовляєте? Вам що, слів бракує? — грубо запитав Харлан, і йому стало соромно за свій тон.
Купер болісно почервонів.
— Я не дуже добре володію Єдиною Міжчасовою Мовою.
— Чому? Скільки ви вже вчитеся?
— Менше, як рік, сер.
— Менше, як рік? Заради Часу, скільки ж вам років?
— Двадцять чотири біороки, сер. Харлан здивовано витріщився на юнака.
— Ви хочете сказати, що вас взяли у Вічність, коли вам було двадцять три роки?
— Так, сер.
Харлан опустився на стілець і стис долоні. Так досі не робилось. Найкращим віком для вступу в Вічність вважалося п’ятнадцять-шістнадцять років. А як розуміти цей випадок? Як новий метод Твісела, щоб випробувати його, Харлана?
— Сідай і давай почнемо, — сказав Харлан. — Твоє повне ім’я і Сторіччя?
— Брінзлі Шерідан Купер із 78-го, сер, — затинаючись, відповів Учень.
Харлан трохи полагіднішав. Це було близько. Лише на сімнадцять століть раніше від його рідного. Майже сусіди по Часу.
— Тебе цікавить Первісна історія? — запитав він.
— Обчислювач Твісел попросив вивчити. Я мало що знаю з Первісної історії.
— А що ти ще вивчаєш?
— Математику. Часову механіку. Я поки що ознайомлюся лише з основами цих наук. У себе в 78-му я ремонтував спідіваки.
Харлан навіть не запитав, що таке спідіваки. Це могло бути що завгодно — і пилососи, і обчислювальні машини, і пульверизатори для малярних робіт. Харлана це не дуже цікавило.
— А взагалі, ти вивчав історію? Хоч яку-небудь?
— Я вивчав історію Європи.
— Певно, ти сам звідти?
— Авжеж. Я народився в Європі. У нас переважно викладали сучасну історію. Починаючи з революції 54-го, тобто 7554-го року.
— Чудово. Передовсім ти повинен усе це забути. Сенсу тут ніякого. Історія, яку вчать Часів’яни, змінюється з кожною Зміною Реальності. Вони навіть не знають про це. У кожній Реальності — своя історія. Зовсім інша річ — Первісна. Хоч би що ми робили, вона завжди залишається незмінною. Тим вона й прекрасна. Колумб і Вашінгтон, Муссоліні і Герефорд — усі вони існують.
Купер нерішуче всміхнувся. Він провів мізинцем по верхній губі, й Харлан помітив на ній темну смужку, ніби Учень відрощував вуса.
— Відколи я тут, а досі… не можу звикнути.
— До чого?
— До того, що мене відокремлюють від дому п’ятсот Століть.
— Я трішки ближче. Я з 95-го. До цього також. Ви старші за мене, а, з другого боку, я старший за вас на сімнадцять Століть. Я міг би бути вашим пра-пра-пра- і так далі — дідом.
— Яке це має значення? Припустімо, так воно і є.
— Ну, знаєте, до цього треба звикнути. — В Учневім голосі зазвучали бунтарські нотки.
— Ми всі в однаковому становищі, — твердо сказав Харлан і почав урок Первісної історії.
Минуло вже три години, а Харлан усе ще пояснював Куперові, чому до 1-го Сторіччя існували ще й інші.
— А хіба перше Сторіччя насправді не було першим? — сумним голосом запитав Купер.
Після уроку Харлан вручив Учневі книжку, щоправда, не найкращу, але цілком годящу для початківця.
— Пізніше я доберу тобі щось серйозніше, — пообіцяв він.
Наприкінці тижня Куперові вуса помітно проступили темною щетинистою смужкою, від чого підборіддя здавалося ще вужчим, а сам він старшим принаймні років на десять. Харлан вирішив, що вуса аж ніяк не прикрашають його вихованця!
— Я вже прочитав вашу книжку, — похвалився Купер. — І яке в тебе про неї враження?
— Як би це сказати… — запала тривала пауза, відтак Купер почав знову: — Останнє Сторіччя Первісної історії трохи схоже на 78-е. Мене й досі не залишає думка про рідний дім. Двічі вві сні я бачив свою дружину…
— Дружину?! — вибухнув Харлан.
— Я був одружений, перш ніж потрапив сюди.
— Побий мене Час! Твою дружину також узяли сюди?
Купер заперечливо похитав головою.
— Я не знаю навіть, чи її не зачепила торішня Зміна. Якщо так, то, мабуть, вона вже не моя дружина.
Харлан нарешті оговтався. Звичайно, коли Учня взяли до Вічності в двадцять три роки, то цілком можливо, що на той час він уже був одружений. Один безпрецедентний факт веде за собою інший.
Що ж виходить? Варто лише раз відхилитися від правила, і ти вже однією ногою на межі, за якою починається безлад. У Вічності все так взаємопов’язане й збалансоване, що вона не стерпить втручання.
— Сподіваюсь, ти не збираєшся прогулятися у 78-е, щоб з’ясувати, чия вона тепер дружина? — Може, він і не хотів бути грубим, але його надто хвилювала доля Вічності.
Учень підвів голову; погляд його був холодний і спокійний.
— Ні.
Харлан знічено засовався на стільці.
— От і чудово. У тебе немає сім’ї. Нікого немає. Віднині ти Вічний і забудь про всіх, кого знав там, у Часі.
Купер стис губи, потім швидко проказав із сильним акцентом:
— Ви мислите як типовий Технік.
Харлан міцно вхопився обіруч за стільницю і прохрипів:
— Що ти маєш на увазі? Що я Технік і, відповідно, Зміни — справа моїх рук? Що я захищаю ці Зміни й вимагаю, аби ти приймав їх як доконечність? Послухай, хлопче, ти ще й року не пробув тут, не навчився навіть розмовляти як слід Міжчасовою Мовою. Ти ще весь напханий Часом і Реальністю, а вже вроїв собі, ніби все знаєш про Техніків і можеш колоти їм очі, як тобі заманеться.
— Даруйте, — швидко проказав Купер, — я не хотів вас образити.
— Не в тім річ. Хіба можна образити Техніка? Просто ти наслухався всіляких розмов, хіба не правда? Адже кажуть: «Холодний, мов серце Техніка». Або ж: «Технік позіхнув — мільйонові людей душі перевернув». І ще дещо подібного штибу. У чому ж річ, містере Купер? Вирішили приєднатися до загального хору? Захотіли стати дорослим? Великою людиною Вічності?