Ні, думає він: страшно — це не те слово. Його охоплює не страх, а справжній жах. Уперше в житті я жахаюся свого майбутнього, у якому все, чим я є чи був, спочатку почне тонути, а потім зникне. Якщо це зробить зі мною не біль, то важчі препарати, які його гамуватимуть, мене точно доконають.
Тепер він розуміє, чому рак підшлункової залози вважають підступним і чому він практично завжди смертельний. Він чаїться, скрадається, збирає війська, розсилає диверсантів у легені, лімфовузли, кістки, мозок. А потім розпочинає бліцкриг, у власній зажерливості не розуміючи, що перемога принесе йому лише смерть.
Ходжес думає: а може, йому саме того й треба? Може, це ненависть хвороби до себе самої і діє вона так не від бажання знищити носія, а від жаги самознищення? Ось тому рак і є істинним князем самогубства.
Він гучно, довго відригує, і йому стає трохи легше — хтозна-чому. Це відчуття довго не протриває, але кожне полегшення йому дороге. Він витрушує три таблетки знеболювального (які наводять його на думку про стрільбу з іграшкової рушниці в розлюченого слона) і запиває їх водою з-під крана. Потім умивається холодною водою, намагаючись трохи усунути блідість. Це не допомагає, і він плескає себе по щоках — два ляпаси по кожній. Холлі і Джером не повинні знати, як йому зле. Йому пообіцяли цей день, і треба скористатися ним — кожною хвилиною. До півночі, якщо треба.
Він виходить із вбиральні, нагадуючи собі випростатися і не хапатися за бік, — і тут гуде його телефон. Піт хоче поділитися результатами свого «сукотлону», думає він, але ні: це Норма Вілмер.
— Я знайшла теку, — каже вона. — Ту, що покійниця, велика Рут Скапеллі…
— Так, — сказав він. — Список відвідувачів. І хто ж там?
— Немає там списку.
Він прихиляється до стіни й заплющує очі: «Ой, бл…»
— Але є одна записка на папері з «шапкою» Бабіно. Там сказано, цитую: «Фредеріка Лінклаттер має допускатися і в час відвідин, і по його закінченні. Вона сприяє одужанню Б. Хартсфілда». Це знадобиться?
«Якась дівчина, стрижена під їжачка… — думає Ходжес. — Страшненька дівка з купою татуювань».
Поки що це йому нічого не говорить, але щось у пам’яті ворухнулося, і тепер він розуміє, в чому річ. Він зустрічав худеньку дівчину з «їжачком» у «Discount Electronix» у 2010 році, коли вони з Холлі й Джеромом йшли по сліду Брейді. Навіть через шість років він може згадати, що вона сказала про свого співробітника по «Кіберпатрулю»: «Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею».
— Агов, ви ще тут? — Норма, здається, дратується.
— Так, але зараз маю йти.
— А ви хіба не казали про додаткові гроші в разі…
— Так, звичайно, я подбаю, Нормо. — Він завершує розмову.
Таблетки свою справу роблять, і тепер він на середній швидкості може дійти до офісу. Холлі і Джером стоять біля вікна й дивляться на Нижню Мальборо, і за обличчями, з якими вони озираються на звук відчинених дверей, Ходжес розуміє: вони щойно говорили про нього. Але замислюватися над цим немає коли. І розмірковувати теж. Зараз у нього на думці перепрограмовані «заппіти». Питання від самого того моменту, коли вони почали складати факти докупи, стояло так: як міг Брейді хоч якось модифікувати ті пристрої, якщо лежав прикутий до ліжка в палаті й насилу міг ходити? Але ж він був знайомий із кимось, хто міг би таке зробити для нього, чи не так? Хтось із колишніх колег. Хтось, хто міг провідувати його у «Відрі» з письмової згоди Бабіно. Дівчина-панк у татуюваннях і з випендрьожними манерами.
— Відвідувачка Брейді — єдина особа, яка до нього приходила, — це жінка на ім’я Фредеріка Лінклаттер. Вона…
— «Кіберпатруль»! — майже кричить Холлі. — Вони разом працювали!
— Точно. Ще там був третій — напевне, бос. Хтось із вас пам’ятає, як його звали?
Холлі і Джером перезираються й хитають головами.
— Це давно було, Білле, — каже Джером. — Та й ми тоді були зосереджені на Хартсфілді.
— Так. Лінклаттер я тільки й пам’ятаю, бо вона незабутня якась.
— Можна вашим комп’ютером скористатися? — питає Джером. — Раптом я зможу цього чувака знайти, поки Холлі шукає про дівчину?
— Звичайно, будь ласка.
Холлі вже за своєю машиною, вона сидить з ідеально прямою спиною і стукотить по клавіатурі. При цьому вона, як із нею часто буває від зосередженості, говорить уголос: «Чорт. На „Білих сторінках“ немає ні номера, ні адреси. Хоча малоймовірно: багато незаміжніх жінок сюди не внесені… Стоп, чорт, тут телефон… а ось сторінка у Фейсбуку».