«Хіба це життя тепер у вас, коли „мисливський азарт“ уже позаду? — написав він у своєму першому посланні до Ходжеса, тому, яке прийшло простою поштою. — Бажаєте зв’язатися зі мною? Спробуйте зробити це „Під блакитною парасолькою Деббі“. Я навіть уже приготував там для вас ім’я користувача — „kermitfrog19“».
З великою допомогою Джерома Робінсона і Холлі Джібні Ходжес вийшов на слід Брейді, а Холлі нанесла злочинцю рішучий удар. Джером і Холлі отримали право на безкоштовне користування муніципальними послугами на десять років; Ходжес отримав електронний кардіостимулятор. Були на тому шляху такі печалі й утрати, про які Ходжес не хоче думати — навіть і зараз, через стільки років, — але треба сказати, що для міста, а надто для тих, хто пішов на той концерт у «Мінго», все скінчилося добре.
У якийсь момент між 2010 роком і нинішнім часом іконка з блакитною парасолькою зникла з нижньої частини його монітора. Якщо Ходжес колись і замислювався, що з нею сталося (сам він не може пригадати такої думки), то, певне, гадав, що Джером або Холлі прибрали її з нижньої панелі під час котрогось візиту, під час якого виправляли чергове неподобство, яке спіткало його беззахисний «макінтош». Натомість той, хто прибрав ту іконку, міг сунути її в папку «Програми», де та парасолька й лишилася, то її всі ці роки не було видно. Чорт, та, може, він і сам її туди перетягнув і забув. Після шістдесяти п’яти пам’ять, буває, губить якісь детальки, коли життєвий матч уже далеченько перейшов за середину другого тайму.
Він веде курсор до блакитної парасольки, вагається, клацає мишкою. Замість робочого столу на екрані з’являється картинка з юною парою на летючому килимі над нескінченним морем. Сіється срібний дощик, але молоді люди в затишку й безпеці під блакитною парасолькою.
Ах, які спогади викликає ця картина…
Він вводить «kermitfrog19» і як ім’я користувача, і як пароль — хіба не так він робив це раніше за вказівкою Хартсфілда? Він не певен, але є лише один спосіб перевірити. Ходжес б’є по клавіші «Ввести».
Машина замислюється на одну-дві секунди (здається, що на довше) — і, вуаля, він уже увійшов. Ходжес бачить — і зводить брови: що за знак? Брейді Хартсфілд підписувався «merckill» (Мерседес-кілер) — це Ходжес добре пам’ятає, — а тут хтось інший. Це й не мало б його дивувати, адже Холлі перетворила збоченський мозок Хартсфілда на кашу, але все одно щось є в цьому дивне.
Z-Boy бажає з вами балакати!
Чи бажаєте ви балакати з Z-Boy?
ТАК/НІ
Ходжес тисне «ТАК», і за мить з’являється повідомлення. Одне-єдине речення, півдюжини слів, але Ходжес перечитує його кілька разів, відчуваючи не страх, а хвилювання. Щось йому відкривається. Що саме, він іще не розуміє, але відчуває чималий масштаб.
Z-Boy: Між вами ще не все скінчено.
Ходжес насуплено роздивляється послання. Урешті нахиляється до екрана і пише:
kermitfrog19: Між мною і ким? Хто це пише?
Відповіді немає.
Ходжес і Холлі зустрілися з Пітом та Ізабель у «Їдальні Дейва», забігайлівці, розташованій на відстані кварталу від ранкової божевільні під вивіскою «Starbucks». З огляду на те, що метушня з ранніми сніданками скінчилася, у них є вибір — і вони обирають столик у глибині. На кухні по радіо звучить пісенька групи «Badfinger», офіціантки сміються.
— У мене є лише півгодини, — каже Ходжес. — Потім біжу до лікаря.
Піт нахиляється до нього, вигляд у нього стурбований:
— Маю надію, нічого серйозного?
— Та ні, я добре почуваюся. — І справді, цього ранку так і є, йому наче знову сорок п’ять. Повідомлення на комп’ютері, хоч яке загадкове й зловісне, виявилося кращими ліками, аніж гелюсил. — Перейдімо до наших знахідок. Холлі, їм потрібні об’єкт А й об’єкт Б. Передай-но їх.
Холлі принесла на зустріч свій маленький картатий портфель. Звідти (без надто великого бажання) вона видобуває «Zappit Commander» і кришечку від лінзи, знайдену в гаражі будинку 1588. Обидві — у поліетиленових пакетах, хоча кришечка й досі загорнута в серветки.
— Що це ви таке замислили? — дивується Піт. Поліцейський щосили намагається тримати жартівливий тон, але Ходжес чує в його словах і звинувачувальні нотки.