Та медсестра, яка найчастіше приходила під вечір перевірити його показники і здебільшого готувала його до сну (навіть не сказати, що вкладала спати, бо він і так лежав у ліжку), була молода жінка на ім’я Сейді Макдональд. Темноволоса і гарна такою вмитою, ненафарбованою вродою. Брейді спостерігав за нею з-під опущених повік, як і за всіма відвідувачами, від того часу, коли пройшов крізь стіни своєї підвальної майстерні, де до нього вперше повернулася свідомість.
Здається, вона його боялася, але він дійшов висновку, що нічого аж надто особливого в тому не було: медсестра Макдональд боялася всіх. Вона належала до тих жінок, які більше бігають, ніж ходять. Якщо хтось заходив до палати 217 тоді, коли вона виконувала свої обов’язки, — наприклад, старша медсестра Беккі Хелмінгтон, — Сейді була схильна зіщулитися й відступити на задній план. А доктор Бабіно взагалі жахав її. Коли вона опинялася в палаті разом із ним, Брейді відчував її страх майже на смак.
Він дійшов висновку, що це може бути й не таким уже перебільшенням.
Якось Брейді заснув, думаючи про заварний крем, і Сейді Макдональд зайшла до палати 217 о третій п’ятнадцять по обіді, перевірила монітор у головах ліжка, написала якісь цифри на папірці, причепленому на планшетці в ногах. Потім оглянула пляшки на крапельниці, взяла в шафі свіжі подушки. Вона підняла Брейді однією рукою — медсестра була невеличка, але руки мала сильні — і почала міняти подушки. Це, з ідеї, мала б бути робота санітара, але Брейді гадав, що Макдональд перебуває на найнижчому сідалі лікарняного курника. Можна сказати — найнижча медсестра в цьому тотемному стовпі.
Він вирішив розплющити очі й звернутися до неї, щойно вона закінчить зміну подушок, коли їхні обличчя будуть найближче. Це її має злякати, а Брейді подобалося лякати людей. У його житті багато змінилося, але не це. Може, вона навіть закричить, як одна з медсестер, коли він їй показав «рибу» під простирадлом.
Тільки от Макдональд дорогою до шафи зупинилася й розвернулася до вікна. Там не було особливо на що дивитися — просто парковка, але вона простояла там хвилину… потім дві… три. Чому? Що там, блін, такого чарівного, у тій цегляній стіні?
Тільки вона не всуціль цегляна, зрозумів Брейді, визирнувши разом із медсестрою. На кожному поверсі парковки були відкриті смуги, і машини заїжджали пандусом, і сонце швидко зблискувало на лобовому склі.
Спалах. Спалах. І ще спалах.
Господи Ісусе, подумав Брейді. Але ж це я маю лежати в комі, чи як? Таке враження, що зі мною стався якийсь нап…
Але — стоп. На хвилиночку, блін, зупинитися.
Визираю із нею? Як я можу визирати разом із медсестрою, коли сам лежу тут, у ліжку?
Проїхав іржавий «пікап». За ним седан-«ягуар», може, в ньому сидів якийсь багатенький лікар, — і Брейді зрозумів: він дивиться не з нею, а з неї. Так дивишся на шлях із пасажирського сидіння, коли за кермом хтось інший.
І справді — в Сейді Макдональд був своєрідний напад, тільки такий тихий, що вона навіть не зрозуміла, що сталося. Це від світла. Від зблисків на склі машин. Щойно на тому пандусі настане пауза в русі машин, щойно сонце стане під трохи іншим кутом, в неї усе минеться і вона повернеться до своїх обов’язків. Воно минеться, а вона навіть не помітить, що з нею щось було.
Брейді це знав.
Знав, бо перебував усередині неї.
Він іще заглибився й зрозумів, що може бачити її думки. Це було дивовижно. Він просто бачив, як вони мигтять: туди й сюди, так і сяк, іноді їхні шляхи перетинаються в темно-зеленому середовищі — про це навіть варто буде поміркувати, але обережно — осердя її свідомості. Її глибинного «я», сутності Сейді. Він спробував іще заглибитися і роздивитися якусь із отих думок-риб, але, Господи, ну вони й прудкі! А проте…
Щось про кекси, які в неї лежать удома, на квартирі.
Щось про кота, якого вона бачила у вікні зоомагазину: чорного з акуратною білою манишкою.
Щось про… камінці? Чи правда про камінці?
Щось про батька, і ця риба — червона, кольору гніву. Чи сорому. Чи й того, й того водночас.
Коли вона відвернулася від вікна й попрямувала до шафи, у Брейді на мить запаморочилося в голові. Запаморочення минуло, і ось він уже знову в собі, дивиться своїми очима. Вона випустила його з себе, навіть не підозрюючи, що він був у її голові.
Коли вона підняла його й підклала йому під голову дві подушки з піноматеріалу в свіжих наволочках, Брейді дозволив очам залишитись у звичному напівзаплющеному нерухомому стані. Усе-таки він нічого не сказав.
Йому справді треба було над цим поміркувати.