— Та не кажи. Я навіть точно не скажу, чи він справді з нею сексом займався…
— У-у…
— …але думаю, він, дуже ймовірно, хотів цього, а вона, як мінімум, сприяла таким його фантазіям. У кожному разі, я схопив ту фотку і почав на всяке про неї йому натякати, намагався домогтись його реакції. Адже він — він насправді там, Холлі: тобто він присутній, він усе усвідомлює. Я тоді так вважав і зараз вважаю. Він там собі сидить-сидить, а всередині — все той самий чоловік-шершень, який вбивав людей у центрі й намагався ще багатьох знищити в «Мінго».
— І він спілкувався з тобою через «Блакитну парасольку», не забудь.
— Після вчорашнього вже точно не забуду.
— Розкажи, що тоді ще сталося?
— Він тільки на мить перестав дивитися у вікно на ту парковку через дорогу. Його очі… розвернулися в орбітах, він подивився на мене. У мене волосся на потилиці сторч стало, і повітря зробилося… ну, наелектризоване, чи що.
Ходжес просто примусив себе промовити решту. Відчуття було таке, ніби він котить на гору важку каменюку.
— Я, коли в копах служив, арештовував усяких лиходіїв, деякі з них справді дуже лихі були — наприклад, жінка, яка трирічну дитину вбила заради страховки, мізерної зовсім. Але коли їх було спіймано, я не відчував у них власне присутності зла. Ніби зло — це такий птах, як стерв’ятник, чи що, — і він летить геть, щойно злочинця, на якому він сидів, заарештовано. А того дня я це відчув, Холлі. Справді відчув. У Брейді Хартсфілді.
— Вірю, — промовляє вона ледь чутно.
— І в нього був «заппіт». Отут я намагаюся провести зв’язок. Коли це зв’язок, а не просто збіг обставин. Там був чоловік, не знаю прізвища, його всі просто називали Бібліотечний Ел — він видавав пацієнтам і паперові книжки, і «кіндли» з «заппітами». Не знаю, той Ел був санітаром чи волонтером. Чорт, та він і прибиральником бути міг, просто між ділом ще й отак людям допомагав. Мабуть, єдина причина, чого я одразу про це не подумав, — це те, що в Еллертон ця штука була рожева. А в Брейді — блакитна.
— Як могло те, що сталося з Дженіс Еллертон і її дочкою, бути пов’язане із Брейді Хартсфілдом? Хіба що… а про телекінез поза його палатою щось розповідали? Не було таких чуток?
— Та ні, але приблизно в той час, коли розкрилася справа Сауберсів, у мозковій травматології одна медсестра вчинила самогубство. Порізала зап’ястя в туалеті в коридорі просто коло палати Хартсфілда. Її звали Сейді Макдональд.
— Ти вважаєш…
Вона знову взялася до бутерброда: відщипує салат і впускає його на тарілочку. Чекає.
— Продовжуй, Холлі. Я тобі поки нічого не кажу.
— Ти вважаєш, Брейді якось її до цього схилив, умовив? Не уявляю, як це могло статися…
— Та я теж ні, але ж ми знаємо, яке в Брейді було захоплення самогубствами.
— Оця Сейді Макдональд… А в неї часом теж «заппіта» не було?
— Бог її знає.
— А як… як вона?..
— Скальпелем, який тихцем винесла з операційної. Я про це дізнався від асистентки медексперта. За подарункову картку «Де Мазіо» — італійського ресторану…
Холлі знову відщипує салат на тарілку. На тарілці в неї тепер таке видовище, ніби там гномики гуляли день народження й розсипали конфеті. Ходжеса це трохи бісить, але він її не спиняє. Вона міркує, як висловитися. І нарешті говорить:
— Тобі треба сходити до Хартсфілда.
— Атож, треба.
— Ти певен, що зможеш чогось від нього добутися? Тобі ж раніше не вдавалося.
— Тепер я знаю трохи більше. — Але, по правді, а що він такого знає? Він навіть точно не знає, що підозрювати. А може, Хартсфілд — зовсім не шершень, може, він — павук і палата номер 217 у «Відрі» — центр павутиння, яке він плете?
А може, то все збіг. Може, рак уже за мій мозок узявся і в мене параноя починається?
Так, мабуть, Піт подумав би з напарницею — тепер він уже подумки називає її Міс Красиві Сірі Очі, настільки в голові засіло — хоч би в очі її так не назвати.
Він підводиться:
— Нема слушнішого часу, ніж зараз.
Вона впускає бутерброд на купу общипаного салату, щоб взяти його за руку:
— Бережися!
— Буду!
— Обережно з думками. Не знаю, може, це по- божевільному звучить, але я все-таки і є ненормальна, принаймні час від часу, так можу тобі це сказати. Якщо в тебе раптом десь візьмуться думки про… ну про те, щоб заподіяти собі щось… ти мені зателефонуй. Одразу зателефонуй!
— Добре!
Вона схрещує руки й обхоплює себе за плечі — отим старим нервовим жестом, який у неї зараз буває значно рідше.