Таня Робінсон телефонує дочці на мобільний учетверте за останні двадцять хвилин — і вчетверте чує лише бадьорий голосок Барбари: «Залишіть, будь ласка, голосове повідомлення…»
— Не зважай на все, що я казала тобі раніше, — каже Таня після гудків. — Я ще сердита, але просто зараз так хвилююся за тебе, що мені погано. Зателефонуй. Мені треба знати, чи все з тобою гаразд.
Вона кладе телефон на стіл і ходить вузькими колами кабінетом. Міркує, чи телефонувати чоловікові, і вирішує цього не робити. Поки що не треба. Він схильний метати блискавки від самої думки, що Барбара прогулює школу, і він вирішить: саме це зараз і відбувається. Спочатку Таня припустила це сама, коли зателефонувала місіс Россі — відповідальна за відвідуваність у школі «Чейпел Рідж»: спитала, чи Барбара залишилася вдома через хворобу. Барбара ніколи раніше не сачкувала, але кожен негарний вчинок колись робиться вперше, а надто коли йдеться про підлітків. Тільки от сама вона ніколи не втекла б з уроків, а, поговоривши з місіс Россі, Таня виявила: всі близькі подруги Барб у школі.
Тоді думки її стали похмурішими — і їй не йшов з голови щит над міською швидкісною автострадою, на якому поліція вивішувала повідомлення про зникнення дітей. Тані ввижався цей щит із написом «Барбара Робінсон», який мерехтів, неначе в якомусь пекельному кіно.
Телефон грає перші кілька нот «Оди радості», і вона бігом біжить до нього, думаючи «Слава Богу, слава Богу, я тепер її з дому не випущу до кінця зи…»
Тільки на екрані зовсім не усміхнене личко дочки. Там написано: «Головний міський відділ поліції». Жах опускається в живіт Тані, кудись у глибину, і якусь мить вона навіть не може поворухнути пальцем, щоб узяти слухавку. Нарешті їй вдається натиснути зелене «Прийняти», і музика стихає. Тепер усе в кабінеті, особливо родинна фотографія на столі, здається занадто яскравим. Телефон неначе сам підлітає до вуха.
— Алло?
Вона слухає…
— Так, це вона.
Вона слухає, а вільною рукою затуляє собі рот, щоб не було чути жодного звуку. Чує власний голос:
— А ви впевнені, що це саме моя дочка — Барбара Розеллен Робінсон?
Поліцейський, який телефонує, каже: так. Він цього певний. На вулиці знайшли її посвідчення. Матері він не каже: щоб прочитати ім’я хазяйки, з документа витирали кров.
Ходжес відчуває, що щось нечисто, щойно виходить на галерею, яка веде від самої лікарні Кайнера до регіональної клініки мозкової травматології «Лейкс», де стіни пофарбовано в спокійний рожевий колір і день і ніч лунає тиха музика. Складається враження, що всі звичні справи зупинилися і майже ніхто не працює. На дорозі трапляються покинуті візки з їжею, на них охололі тарілки з якоюсь локшиною, яку в їдальні клініки вважають китайською. Медсестри збираються групками і тихо перемовляються. Одна, схоже, плаче. Двоє практикантів схилилися голова до голови коло фонтанчика з водою. Якийсь санітар говорить по мобільному, за що його теоретично можуть усунути від виконання обов’язків, але Ходжес вважає, що тому ніщо не загрожує: ніхто не звертає на того санітара увагу.
Ну, принаймні Рут Скапеллі ніде не видно, тож він має більше шансів навідати Хартсфілда. Ось на посту чергової Норма Вілмер, а вони разом із Беккі Хелмінгтон були джерелом усієї інформації про Брейді, перш ніж Ходжес припинив ходити до палати 217. Але погана новина полягає в тому, що за столом також сидить лікар. Із тим Ходжесові ніколи не вдавалося встановити контакт, хоча Богові одному відомо, скільки разів він намагався це зробити.
Він іде назад у бік фонтанчика, сподіваючись, що Бабіно не помітив його і скоро піде дивитися які-небудь результати томографії, а тоді до Вілмер можна буде спокійно підійти. Він трохи п’є з фонтанчика (скривившись і схопившись за бік, коли випростовується), а потім звертається до практикантів:
— Тут щось сталося? Таке враження, що всі на вухах стоять.
Вони вагаються й перезираються.
— Не можемо розказувати, — каже перший практикант. У нього на обличчі ще залишилося трохи юнацьких прищів, і на вигляд він має років із сімнадцять. Ходжес здригається, спробувавши уявити, як цей хлопчина асистує в операції, складнішій, ніж виймання скалки з пальця.
— Щось із пацієнтом? Може, з Хартсфілдом? Я питаю лише тому, що раніше служив у поліції і щось ніби відповідаю за те, що він потрапив сюди.