Вона робить великі очі.
— Може, ти його добре роздивилася? Описати могла б?
— Штовхнув?! Ні, ні, Білле! Ні, це неправда!
— Офіцере, нам час іти, — каже парамедик. — Потім зможете її допитати.
— Чекайте! — кричить Барбара і намагається сісти. Хтось із лікарів обережно намагається її покласти, вона кривиться від болю, але Ходжеса цей крик сповнює надії. То хороший і сильний голос.
— Що, Барб?
— Він мене штовхнув уже потім, коли я вибігла на проїжджу частину! Він мене штовхав на тротуар! Він мені, напевне, життя врятував, і я рада! — Тепер вона вже зовсім розкричалася, і Ходжес ні на мить не вважає, що це через поламану ногу. — Я ж не хочу вмирати! Я не знаю, що зі мною було!
— Нам справді треба її оглянути, офіцере, — каже медик. — Їй треба рентген зробити.
— Не дайте їм нічого зробити з тим хлопцем! — кричить Барбара, яку везуть крізь подвійні двері. — Він високий! У нього зелені очі й борода-еспаньйолка! У нього «Тодгантер»…
Барбару повезли геть, і двері гойдаються за нею.
Ходжес виходить надвір, де може без проблем користуватися телефоном, і передзвонює Тані.
— Не знаю, де ви, але не женіть і не мчіть на червоне світло. Щойно її привезли, вона цілком притомна. У неї зламана нога.
— І все?! Слава Богу! А внутрішні ушкодження?
— То вже лікарям видніше, але вона була дуже жива. Гадаю, машина її лише зачепила.
— Мені треба зателефонувати Джерому. Я, напевне, до смерті його налякала. І Джимові треба знати.
— Зв’яжіться з ними, коли доїдете. А поки що годі телефона.
— Ви можете їм зателефонувати, Білле.
— Ні, Таню, не можу. Мені ще дзвінок треба зробити.
Він стоїть там, видихає пасма білої пари, кінчики вух замерзають. Йому не хочеться зв’язуватися з Пітом, бо той на нього лютий, як чорт, а Іззі Джейнз — удвічі лютіша. Ходжес міркує над іншими варіантами, а такий тільки один — Кассандра Шін. Він кілька разів працював з нею, коли в Піта була відпустка, і одного разу, коли Піт узяв шість тижнів відпустки, не уточнюючи причин. То було невдовзі після того, як Піт розійшовся з жінкою, і Ходжес припускав, що він тоді перебував у якомусь «центрі просушки», лікуючись від алкоголізму, але ніколи про це не питав, а Піт сам не зізнався.
Номера Кассі в нього немає, то він телефонує в детективний відділ і просить з’єднати з нею, сподіваючись, що вона не на завданні. Йому щастить. Минає менш ніж десять секунд пісеньки про собаку-шукача Макґраффа, як вона вже на дроті.
— Це Кассі Шин, красуня номер один?
— Біллі Ходжес, бабій ти старий! Я думала, ти вже й помер!
Та скоро вже, Кассі, думає він.
— Я би з тобою язиком почесав, дорогенька, але мені потрібна допомога. Ще відділок на Страйк-авеню не зачинили?
— Нє-а. Правда, він у списку на наступний рік. І правильно зроблять. Якийсь злочин у Нижньому місті? А який же?
— Ага, найбезпечніша точка міста. Вони там могли пов’язати одного хлопця, але якщо в мене правильна інформація, то йому натомість орден треба дати!
— Ім’я маєш?
— Ні, але знаю, як він виглядає. Високий, зелені очі, борідка-еспаньйолка. — Він переказує слова Барбари й додає: — На ньому могла бути куртка старшої школи «Тодгантер». Ті, хто його заарештував, могли зробити це за те, що він нібито штовхнув дівчинку під машину. А насправді він її якраз від машини штовхав, то її лише зачепило, а не роздавило.
— Ти точно знаєш?
— Так. — Не те щоб це зовсім правда, але Барбарі він вірить. — Знайди, як його звати, і попроси копів іще його не відпускати, добре? Хочу з ним поговорити.
— Мабуть, я зможу.
— Дякую, Кассі. Я твій боржник.
Він завершує розмову й дивиться на годинник. Якщо він хоче поговорити з тим хлопцем з «Тодгантера» і не пропустити зустріч з Нормою, то, напевне, на міських автобусах кругом не встигне.
У голові раз у раз лунають слова Барбари: «Я ж не хочу вмирати! Я не знаю, що зі мною було!»
Він телефонує Холлі.
Вона стоїть перед супермаркетом «7-Eleven» біля їхнього офісу, тримаючи в одній руці пачку «Winstons», а другою зриваючи з неї целофан. Вона майже п’ять місяців не тримала в роті цигарки — новий рекорд — і знову починати не хоче, але побачене на комп’ютері Білла прорвало діру в її житті, яке вона зашивала останні п’ять років. Білл Ходжес — мірило її здатності взаємодіяти зі світом. А іншими словами — для неї він мірило душевного здоров’я. Уявити своє життя без нього для Холлі все одно, що стояти на даху хмарочоса і дивитися на тротуар із шістдесятиповерхової висоти.