— Джек Гіґґінс, — називається детектив і простягає руку. — Як письменник, тільки не білий.
Ходжес тисне руку і знайомить детектива з Холлі, яка злегка махає йому рукою і, як завжди, нерозбірливо вітається, перш ніж повернутися до айпаду.
— Здається, я вас пам’ятаю, — каже Ходжес. — Ви раніше працювали на Мальборо-стрит, чи не так? Коли ви ходили в формі?
— Давненько, коли був молодий і несамовитий. І вас я теж пам’ятаю. Ви спіймали того типа, який убив двох жінок у парку Маккаррон.
— Спільними зусиллями, детективе Гіґґінсе!
— То нехай. Тут Кассі Шин телефонувала. Ваш хлопчик у нас сидить у кімнаті допитів. Звати Деріс Невілл. Ми в кожному разі збиралися його відпустити. Кілька свідків підтверджують його слова: він залицявся до дівчини, вона образилася і побігла на вулицю. Невілл побачив, що їде вантажівка, побіг, намагався відштовхнути дівчину від машини, і загалом йому це вдалося. Плюс там майже всі цього хлопчика знають. Він — зірка баскетбольної команди «Тодгантер», може, отримає спортивну стипендію в заклад із командою першого дивізіону. Учиться на відмінно.
— А що ж цей містер Відмінник робив на вулиці посеред буднього дня?
— А, їх усіх відпустили з уроків. Опалювальна система в школі вчергове обісралася. Утретє за зиму, а ще ж тільки січень. Мер каже, мовляв, тут у Нижньому все круто, робочих місць багато, всі страшенно процвітають, суцільне щастя й радість. Він з нами зустрінеться, коли будуть перевибори. Приїде на своєму броньованому позашляховику.
— А Невілл постраждав?
— Тільки долоні поздирав, та й усе. Жіночка по той бік вулиці — вона найближча була до місця події — розповіла, що він штовхнув дівчину і, цитую: «Налетів на неї, як здоровецький птах».
— Чи він розуміє, що може йти?
— Розуміє, але він погодився почекати. Хоче знати, як там дівчинка. Ходімо. Побалакаєте, та й піде собі. Хіба що у вас будуть якісь причини його не відпускати.
Ходжес усміхається:
— Я просто тут дізнаюся для міс Робінсон. Дозвольте в нього про парочку речей спитати, і ми обоє припинимо мозолити вам очі.
У кімнаті допитів тісно й парко, над головою порипують труби опалення. Але ця кімната, вочевидь, найкрасивіша в усьому відділку: там стоїть канапа, а столу з залізякою збоку, до якої за наручник припинають затриманого, немає. Канапа тут і там заклеєна стрічкою, і Ходжесові згадується чоловік, що його Ненсі Елдерсон бачила на Гіллтоп-корті, — отой, у заклеєній куртці.
Деріс Невілл сидить на канапі. У цупких штанях і застібнутій на всі ґудзики сорочці — білий верх, чорний низ — він має вигляд чепурний і старомодний. Єдині вияви стилю — борідка і золотий ланцюжок на шиї. Складена шкільна куртка перекинута через бильце канапи.
Коли детективи заходять, він встає і простягає руку з довгими пальцями, наче створену для баскетболу. Долоня замазана помаранчевим антисептиком.
Ходжес обережно тисне руку, пам’ятаючи, що вона подряпана, і відрекомендовується.
— У вас зараз немає жодних проблем, містере Невілле. Власне, Барбара Робінсон прислала мене подякувати вам і подбати, щоб у вас усе було добре. Вона і її сім’я — мої давні друзі.
— А вона як?
— Ногу зламала, — каже Ходжес, підтягаючи собі стілець. Його рука машинально повзе вгору й береться за бік. — Могло б бути значно гірше. Готовий закластися, вона наступного року знову в футбол гратиме. Сідайте, сідайте.
Коли Невілл сідає, коліна в нього опиняються майже на рівні підборіддя.
— Та тут я, можна сказати, винен. Мені не треба було її дражнити, але вона така симпатична і взагалі… Але ж… Мені ж не повилазило… — Після паузи виправляється. — Ну не сліпий я. Під чим вона тоді була? Ви не знаєте часом?
Ходжес хмурить брови. Думка про наркотики у зв’язку з Барбарою в нього якось не з’являлася, хоча мала б: вона ж підліток, а ці роки в людини — час експериментів. Але ж він три чи чотири рази на місяць вечеряє в Робінсонів і ніколи не помічав у дівчинки ніяких ознак вживання наркотиків. Може, він занадто близький до неї. Чи занадто старий.
— А чому ви думаєте, що вона була під дією наркотиків?
— Ну хоча б тому, шо… що вона сюди прийшла, це перше. А на ній шмотки «Чепел Рідж». Я це знаю, бо ми з ними двічі на рік граємо. Ну й розносимо їх. І ще вона ходила як в тумані. Стоїть на бордюрі просто коло «Зоряної мами» — де ворожка сидить, — і вигляд у неї такий, наче зараз піде просто під машину. — Деріс знизує плечима. — Ну і я з нею забалакав, став її піддражнювати, чого, мовляв, від мами пішла. А вона як розлютиться, як та кицька. А мені вона сподобалася, ну і… — Він дивиться на Гіґґінса, потім знову на Ходжеса. — От зараз буде про те, чим я винний, і я чесно розкажу, о’кей?