— Якщо вийдете на зв’язок завтра, то всі п’ятдесят. — Ходжес, щоправда, має сумніви, чи згадає вона цю розмову завтра. — Час не жде.
— Якщо існує такий список, то це просто від манічки величі. Бабіно подобається тримати Хартсфілда виключно для себе, коханого.
— Але ви перевірите?
— Атож, чому ні? Я знаю, де вона ховає ключ від замкненої шухляди. Блін, та більшість сестер на поверсі знають. Важко звикнути до думки, що нашої сестри Ретчед уже немає.
Ходжес киває.
— Він речі може пересувати, знаєте? Не торкаючись.
Норма дивиться на нього, вона ставить своїм келихом круглі сліди на столі. Здається, хоче зобразити олімпійські кільця.
— Хартсфілд?
— А то хто ж? Так. Він любить цим сестер лякати. — Вона підіймає голову. — Я п’яна, то скажу вам зараз таке, чого тверезою ніколи б не сказала. Я б хотіла, щоб Бабіно його справді вбив. Просто вколов йому чого-небудь такого отруйненького — і капець. Бо він мене лякає. — Вона замовкає і додає: — І нас усіх теж.
Холлі виходить на особистого помічника Тодда Шнайдера, щойно той збирається все зачиняти і йти. Він каже, що містер Шнайдер буде доступний між пів на дев’яту і дев’ятою завтра. Потім у нього цілий день зустрічі.
Холлі вішає слухавку, умивається в маленькому туалеті, вчергове користується дезодорантом, замикає кабінет і вирушає до Кайнера — саме встигнувши на розпал вечірньої години пік. Тож до лікарні вона доїжджає о шостій: уже майже зовсім темно. Інформатор зазирає у комп’ютер і каже, що Барбара Робінсон лежить у палаті 528 крила В.
— Інтенсивна терапія? — питає Холлі.
— Ні, мем.
— Добре, — каже Холлі і вирушає, клацаючи практичними низькими підборами.
Двері ліфта відчиняються на шостому поверсі — і там саме чекають ліфта батьки Барбари. У Тані в руці мобільний, вона дивиться на Холлі, наче на привида. Джим Робінсон каже:
— Побий мене грім!
Холлі немов трохи зменшується.
— Що? Чому ви на мене так дивитеся? Що не так?
— Та нічого, — каже Таня. — Я просто саме збиралася тобі зателефонувати…
Двері ліфта починають зачинятися. Джим виставляє руку — і вони відчиняються знову. Холлі виходить.
— …щойно ми спустимося до вестибюлю, — закінчує речення Таня і показує на знак на стіні: перекреслений червоною лінією мобільний телефон.
— Мені? Чому? Я думала, в неї лише нога зламана… Тобто я знаю, що зламана нога — це серйозно, звичайно, але…
— Вона притомна, у неї все гаразд, — каже Джим, і вони з Танею перезираються, що може означати: це не зовсім правда. — Перелом доволі чистий, власне, але вони помітили якесь погане забиття в неї на голові й вирішили, що хай вона про всяк випадок тут заночує. Лікар, який вправляв їй ногу, каже: шанси, що вона зможе вже завтра бути вдома, — дев’яносто дев’ять відсотків.
— Перевірили на токсини, — сказала Таня. — Наркотиків не виявили. Я не дивуюся, але все одно це полегшення.
— А що ж не так?
— Та все, — просто каже Таня. Вона здається на десять років старшою порівняно з тим, як Холлі бачила її востаннє. — Мама Гільди Карвер завезла Барб із Гільдою до школи — сьогодні її тиждень — і казала, що Барбара в машині була абсолютно нормальна: трохи тихіша, ніж зазвичай, але загалом усе з нею було добре. Барбара сказала Гільді, що їй треба в туалет, і потім Гільда її не бачила. Каже, що Барб могла вийти крізь одну з бічних дверей спортзалу. Діти ці двері й називають «прогульний вихід».
— А що каже Барбара?
— А вона нічого не хоче нам казати. — Танин голос тремтить, і Джим пригортає її. — Але вона говорить, що скаже тобі. Тому я й хотіла тобі телефонувати. Каже, що зрозумієш її тільки ти.
Холлі повільно йде коридором до палати номер 528, яка в самому кінці. Вона опустила голову і глибоко замислилася — і мало не налітає на чоловіка з візком зачитаних книжок у м’яких палітурках і «кіндлів» з приліпленими під екранами написами: «Власність лікарні ім. Кайнера».
— Вибачте, — каже Холлі. — Не подивилася, куди йду.
— То нічого, — каже Бібліотечний Ел і йде собі далі.
Вона не бачить, що він зупинився й подивився на неї: збирає всі сили для майбутньої розмови. Попереду, вочевидь, емоційна розмова, а такі сцени її завжди жахали. Добре, що вона дуже любить Барбару.
А ще — їй цікаво.
Вона стукає в прочинені двері й, не почувши відповіді, зазирає.
— Барбаро! Це Холлі. Можна до тебе?