— І це при тому, що оте сталося шість років тому?! — недовірливо зауважує Енджі.
— Ага. Воно й правда дивно, якщо подумати…
— А ти не подумала! — каже батько. — Подумай, доню!
Діна з дещо зухвалим виглядом знизує плечима.
— Та я подумала, і все здавалося нормальним.
— Це поширені останні слова! — не вгаває Карл.
— То ти просто… що зробила? — питає Ходжес. — Написала е-мейл з іменем і адресою й отримала оце… — він показує на «заппіт», — …поштою?
— Та ні, там іще дещо треба було, — відказує Діна. — Там треба було, ну, довести, що ти справді там був. То я пішла до мами Барб. Ну, ви розумієте, до Тані.
— Навіщо?
— По фотографії. У мене десь вони були, тільки я їх чомусь не могла знайти.
— Ох уже ця її кімната! — Тепер уже Енджі закочує очі.
Бік Ходжеса повільно, розмірено пульсує.
— Які фотографії, Діно?
— Це ж Таня — вона не проти, якщо ми її так називаємо, — возила нас на концерт, розумієте? Там були Барб, я, Гільда Карвер і Бетсі.
— Бетсі яка?
— Бетсі ДеВітт, — каже Енджі. — Річ у тому, що ми тягли жереб, хто повезе дівчат на концерт. Таня витягла коротку паличку. Вона взяла фургончик Джинні Карвер, бо в неї найбільший.
Ходжес із розумінням киває.
— Ну, в кожному разі, ми туди приїхали, — продовжує Діна. — Таня нас пофоткала. У нас мали бути фотографії. Це звучить трохи по-дурному, але ж ми були малі. Я зараз слухаю «Мендоза лайн» і «Рейвеонетт», а тоді «Довколишні» — це для нас було ого! Особливо Кем, соліст. Таня знімала на наші телефони. Чи на свій, може, я точно не згадаю. Але вона подбала, щоб у всіх залишилися фотографії, тільки я свої знайти не змогла.
— Треба було надіслати свою фотографію на сайт, щоб довести присутність на концерті?
— Так, електронкою. Я боялася, що на фотографіях будемо просто ми біля фургону місіс Карвер і це не підійде, але були й дві на тлі зали «Мінго», де вони всі стоять. Я хвилювалася, що й цього може бути мало, бо в кадр не потрапив напис із назвою групи, але підійшло, і я отримала «заппіт» поштою лише через тиждень. Його привезли у великому конверті з підкладками.
— Там була зворотна адреса?
— Угу. Номера скриньки не пригадаю, але відправник був «Sunrise Solutions» — напевне, спонсор турне.
Може, так і було, думає Ходжес: на той час компанія ще не збанкрутувала. Але сумнівається:
— Надіслано було з нашого міста?
— Не пам’ятаю.
— А я доволі певна, що з нашого міста, — каже Енджі. — Я підняла той конверт із підлоги й викинула в смітник. Я тут, розумієте, за французьку покоївку. — Вона кидає косий погляд на дочку.
— Ви-ибач…. — каже Діна.
У блокноті Ходжес нотує: «„Sunrise Solutions“ базуються у НЙ, а п-ка прийшла звідси».
— А коли це закрилося, Діно?
— Я почула про той твіт і сходила на сайт торік. Точно не згадаю, але пам’ятаю, що це було до осінніх канікул. І, як я вже сказала, воно виникло отак раптом, ні з того ні з сього. Я справді здивувалася.
— Тож так чи інак, а він у тебе вже два місяці.
— Так.
— І шоку ніякого не було?
— Ні, нічого й близько такого.
— А в тебе не було такого під час гри, скажімо, в риболовлю, що ти не відчувала, що робиться навколо?
Містер і місіс Скотт помітно хвилюються, але Діна тільки поблажливо всміхається.
— Ви маєте на увазі, щось ніби гіпноз? Ахалай-махалай?
— Я точно не можу сказати, що саме маю на увазі, але хай буде гіпноз.
— Нє-а, — бадьоро відповідає Діна. — Та й та рибалочка ну геть тупа. Для маленьких зовсім. Треба такою штукою типу джойстика закидати сіть рибалки Джо, ага? І за те, скільки риби ловиш, очки дають. Але це занадто просто. Єдина причина, з якої я інколи цю гру відкриваю, — це щоб побачити, чи рожеві рибки ще не починають цифри показувати.
— Цифри?
— Атож. У листі, що додавався до гри, про них пояснювалося. Я причепила собі над столом, бо отой мопед хочу виграти. Хочете, покажу?
— Звичайно, хочу!
Коли дівчинка біжить нагору по лист, Ходжес питає, чи можна вийти до туалету. Опинившись там, розстібає сорочку і роздивляється лівий бік, що пульсує. Здається, він трохи розпух і на дотик гарячуватий, але чоловік схиляється до думки, що йому це здається. Він спускає воду і п’є ще дві білі таблетки. Так добре? — питає він свій бік. Чи не був би ти ласкавий посидіти тихо й дати мені тут усе повирішувати?
Діна вже відтерла з обличчя більшу частину гриму, і тепер Ходжесові нескладно уявити її і трьох подружок дев’яти-десятирічними дівчатками, як вони їдуть на свій перший у житті концерт, збуджено-веселі, наче мексиканські стрибучі боби в мікрохвильовці. Діна вручає Ходжесові лист, який додавався до гри.