Фредді встає і човгає до дверей комп’ютерної — і тут до неї доходить очевидна причина, чому ця ідея не найкраща. Брейді пішов, але він би не пішов, коли б не міг стежити за своїми проектами з відстані, особливо за репітером, а зробити це — найпростіше у світі. Він тямить у комп’ютерах — та він просто геній, власне, хоча їй і достобіса прикро це визнавати, — і він майже напевне залишив собі «чорний хід» до її установок. Коли так, то він зможе перевіряти все, коли захоче, — йому тільки й треба, що ноут. Якщо вона цю хуєту вимкне, то він дізнається — і дізнається, що вона жива.
І повернеться.
— Що ж робити? — шепоче Фредді. Вона, тремтячи, бреде до вікна — ох ти ж, бля, як холодно в хаті взимку — і дивиться в темряву. — Що ж тепер робити?
Ходжесу сниться Бовзер, кусючий маленький песик-дворняга, який у нього був у дитинстві. Батько потяг песика до ветеринара і приспав його, попри плач і протести Ходжеса, після того як старий Бовзі покусав листоношу так, що довелося накладати шви. У цьому сні Бовзер вкусив його за бік. Він вчепився міцно й не відпускав навіть попри те, що малий Біллі Ходжес пропонував йому найсмачніші ласощі зі своєї торби, — і біль був нестерпний. Дзвонять у двері, і Ходжес думає: це прийшов листоноша — от його покусай, ти ж мав би його кусати.
Однак, випливаючи зі сну в реальність, він розуміє, що дзвонять не в двері — це телефон біля ліжка. Стаціонарний. Він намагається намацати слухавку, вона падає, він підбирає її з укривала і видає якийсь розмитий відповідник «алло».
— Я так вирішив, що в тебе мобільний на вібрації, — каже Піт Гантлі. Голос у нього зовсім не сонний і химерно веселий.
Ходжес мружиться й дивиться на годинник на тумбочці, але не може розібрати часу. Його пляшечка зі знеболювальним, уже наполовину порожня, затуляє цифрове табло. Боже, це ж скільки він учора його випив?
— Я теж не знаю, як це робиться. — Ходжес борсається, намагаючись сісти. Він не може повірити, що біль настільки швидко посилився. Наче він чекав, доки його розпізнають, а тоді запустив у нього свої кігті.
— Треба братися за розум, Керме.
Якось уже пізнувато, думає той, звішуючи ноги з ліжка.
— А чому ти телефонуєш… — Ходжес відсуває пляшечку з ліками, — …о шостій сорок ранку?
— Не міг дочекатися переказати тобі добру новину, — каже Піт. — Брейді Хартсфілд мертвий. Медсестра виявила на ранковому обході.
Ходжес підскакує на ноги і навіть не відчуває болю.
— Що? Як?
— Пізніше сьогодні буде розтин, але лікар, який його оглядав, схиляється до версії самогубства. У нього на язику і яснах залишки чогось. Викликаний лікар узяв зразок, а інший зразок бере наш медексперт ось просто зараз. Вони з аналізом не забаряться, адже Хартсфілд у них там така рок-зірка…
— Самогубство, — вимовляє Ходжес, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю. Новина доволі проста, але все одно він ніяк не може її сприйняти. — Самогубство?
— Так він цим завжди захоплювався, — каже Піт. — Здається, ти сам так казав, і не раз.
— Так, але…
Але що? Піт має рацію. Брейді справді захоплювався самогубствами, і не лише чужими. Він же навіть був готовий загинути на ярмарку вакансій у центрі восени 2009 року, якщо все б пішло таким чином, а за рік він на інвалідному візку в’їхав до глядацької зали «Мінго» з трьома фунтами вибухівки, примотаними до сидіння. Так що його власна дупа опинялася в епіцентрі. Але ж це тоді, а зараз усе змінилося. Чи не так?
— Але що?
— Не знаю… — каже Ходжес.
— А я знаю. Він нарешті знайшов спосіб, як це зробити. І все тут. У кожному разі, коли ти вважаєш, що Хартсфілд якось пов’язаний зі смертями Еллертон, Стовер і Скапеллі — та я й сам десь так гадав, — то тепер можеш розслабитися. Він врізав дуба, склеїв ласти, заробив дерев’яний костюм. Мертві бджоли не гудуть — і ура.
— Піте, мені треба трохи це перетравити.
— Не сумніваюся, — каже Піт. — У тебе з ним ціла історія була. Ну а я тим часом телефоную до Іззі. Хай з хорошої ноги встане.