За сінями знову калідори, і солодкий запах наблизився, і глянувши вгору, Бенедикт аж руками сплеснув: книги! На полицях – книги! Господи, Боже! Аж коліна підігнулися, аж затремтів та нишком заскімлив: та життя ж людського не вистачить оте все перечитать! Ліс, гай із листям, завірюха нескінченна, без розбору, без числа! А!.. А!!!.. А!!!!!!!!! А може... га?.. може десь тут... може й заповітна книжечка!.. де сказано, як жить!.. Куди йтить!.. Куди серце повернуть!.. Чи може, тую книжечку Федір Кузьмич, слава йому, вже знайшов, розшукав і читає: на лежанку стриб, та й почитує, та й почитує! Оце ж він її знайшов, ірод, та ще й читає!!! Тиран, бля!
– Не відволікайся! – дихнув у обличчя тесть.
Калідори множилися, загиналися, роздвоювалися, заглиблювалися у невідомі глибини терему. Тесть водив очима – тільки корінці книг мелькали.
– Должон же звичайний хід буть, – бурмотів тесть. – Десь тут і должон, звичайнісінький тобі хід. Та буть того не може... Десь ми туто збилися...
– «Сєвєрний Вєсні-і-і-і-і-ік»!!! Восьмий номе-е-е-е-е-е-ер!!! – заволав на все горло Бенедикт. Рвонувся, штовхнув Кудеяр Кудеярича; той заточився, вдарився об стіну; оперся, падаючи, рукою; стіна захиталася, виявилась полицею, полиця завалилася, посипалася, аж раптом, – одкрилася палата велика-превелика, кругом попід стінами шафи та полиці, а в палаті столів бозна-скільки, книгами завалені, а коло головного столу, у півколі тисячі свічок, височенький тубарет, а на тубареті сам Федір Кузьмич, слава йому, з письмовою паличкою у десниці; личко до нас повернув і рота роззявив: здивувався.
– Чо’ без доклада? – спохмурнів.
– Злазь, скидавайся, проклятий тиран-кровопивця, – красиво закричав тесть. – Скидать тебе прийшли!
– Хто прийшов? Нашо пропустили? – занепокоївся Федір Кузьмич, слава йому.
– «Хто прийшов», «хто прийшов»! Хто нада, той і прийшов!
– Тірани міра, трепіщітє, а ви мужайтєс і внємлітє! – крикнув і собі Бенедикт з-за тестева плеча.
– Чо’ це «трепіщітє»? – Федір Кузьмич усе зрозумів, личко скривив, та й заплакав. – А шо це ви ото робить надумали?
– Кінець твоїй владі неправедній! Позбиткувався з народу, – і буде з тебе! От ми тя зараз гаком!
– Не нада, не нада мене га-аком! Бо буде бо-о-о-о-ольна!
– Ти гля! Він ще й скиглить буде, слова жалісні казать! – закричав тесть. – Бий його! – І сам ударив з розмаху. Але Федір Кузьмич, слава йому, швиденько скотився з тубарета, та й одскочив, тож попав тесть прямо по книзі, а книга тая порвалася.
– Нашо, нашо ви мене скида-а-а-аєте-е?
– Погано государством управляєш! – закричав тесть страшним голосом. Кинувся з гаком на Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні, але Федір Кузьмич, слава йому, знов під тубарет, звідти під стіл, та й перебіг на ту сторону палати.
– Як можу, так і управляю! – заплакав із тої сторони Федір Кузьмич.
– Розвалив государство к чортовій матері! Сторінки з книг видираєш! Бенедикте, ану лови його!
– У пушкіна стіхи покрав! – крикнув і собі Бенедикт, розпаляючись. – Пушкін – наше всьо! А він покрав!
– Я колесо винайшов!
– То пушкін колесо винайшов!
– Я карамисла!..
– То пушкін карамисла!
– Я скіпку, шоб у хаті світити!..
– Диви, ще й одгавкується!...
Бенедикт кинувся ловити Федіра Кузьмича з оцього боку столу, тесть кинувся переймать з отого боку, а Найбільший Мурза, довгої йому жизні, знову шусть! під стола, та й назад перебіг.
– Не чіпайте мене, я добрий і хароший!
– Вертлявий, гнида! – закричав тесть. Рукою на стіл сперся та я-як стрибнув, прям одним стрибком через стільницю перемахнув. Федір Кузьмич, слава йому, вискнув, порскнув під шафу і десь там глибоченько заховався.
– Лови його! – хрипів тесть, шукаючи, тицяючи гаком під полиці. – Утече! Утече! В нього тут кругом лази прориті!
Бенедикт підбіг помогти. Разом, заважаючи один одному, тицяли гаками, шукали, аж захекались.
– Шось наче держу, кажись піймав... Ану, ти молодий, нагнись, подивися... Шось ніяк не підчеплю... Він, чи ні?..
Бенедикт став на карачки, нагнувся і засунув голову під шафу, – темно, якісь клапті.
– Нічо’ не видно... Кудеяр Кудеяричу! Ви б може присвітили!