– Випустить боюся... Ану, гака мого подерж... От зар-раза, та шо ж воно таке, не пойму...
Бенедикт перехопив гака; тесть і собі став на карачки, пустив під шафу світло, кректав.
– А пилюку порозводив... Ні чорта не бачу...
Під гаком шось шарпнулося, наче й одежа порвалася, Бенедикт тицьнув із вивертом, але пізно: тук-тук-тук, – дрібні шажочки перебігли вздовж стіни за полицями, кудись углибину палати.
– Упустив, халєра! – гаркнув із досадою тесть. – Учив я тебе, учив!
– А чо’ весь час я!.. Ви ж самі за одежу зачепили!
– Нада було придавить! Ну, то й де він тепер... Федоре Кузьмичу! Ану, виходь! Вилазь по-харошому!
– Нечесно, нечесно! – заверещав Федір Кузьмич, слава йому, з-під полиць.
– Онде він! Давай!
Але Федір Кузьмич знову перебіг.
– Не нада мене ловить, маленького такого!..
– Тикай!.. Отуди тикай, т-т-твою…!..
– Нашо мене примушуєте?.. Ідіть звідси! – вискнув Федір Кузьмич із третього місця.
–...Поганці! – гукнув з четвертого.
Тесть озирався, Бенедикт озирався, витягнувши шию, схиливши голову, – онде шаснуло, під дальньою шафою; повернув голову до дальньої шафи; оно, прошаруділо під полицями; м’яким довгим стрибком Бенедикт стрибнув до полиць; як закрити очі, звуки краще чуть; закрив очі, поводив туди-сюди головою; якби ще вуха притиснути, – зовсім добре було б: ніздрі роздулися, – можна й по сліду... де він пробігає, там душок його... Оно він!
– Осьо-о він! – заволав Бенедикт, стрибаючи, навалюючись і вивертаючи гака; під гаком пронизливо, тоненько завищало. – Держу-у-у-у!
Шось хруснуло; звук такий тихий, але виразний; на гаку напружилось, та й обм’якло. Бенедикт крутанув і виволік з-під полиці Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні. Такий хирлявенький, а скільки мороки було. Бенедикт підняв ковпака, обтер носа рукавом. Подивився. Мабуть, спинку йому зломив: бач, голівонька набік звісилась і оченята закотилися.
Тесть підійшов, теж подивився. Головою похитав.
– Бач, гака забруднив. Прийдецця прокип’ятить.
– А тепер шо?
– А зчисть із нього, он хоч би і в коробку.
– Руками?!
– Чо’ це руками? Боже збав. Оно, папірця візьми. Тут же папірців повно.
– Е, е, та не рвіть же ж книги! Мені ж їх читать!..
– Та тут без букв. Картинка одна.
Тесть вирвав із книги патрета, скрутив кульком, руку просунув, та й зчистив Федіра Кузьмича, слава йому, з гака. І гака кругом пообтирав.
– Ота-ак, – бурмотів тесть. – Нікому тиранить не дозволено! Ти ба, взяли моду: тиранить!
Бенедикт чогось раптом стомився. Занило у скронях. Це того, шо з незвички нагинався. Сів на тубарет відсапатись. На столі ціла купа книг понарозложена. Ну, все. Тепер усі його. Обережненько розкрив одну.
Стіхи. Закрив, другу погортав.
Теж стіхи. Господи! Святий Боже. Скільки ще всього не читано! Третю одкрив:
Четверту:
Шось вони всі про одне. То, мабуть, тиран собі добірочку готував. Одкрив п’яту, з якої патрет об Федіра Кузьмича, слава йому, зіпсували:
Тесть вирвав Бенедиктові книгу з рук і кинув.
– Чорт-зна чим займаєшся! Зараз про государство треба думати!
– А-а, про государство?.. А нашо?
– Як це нашо! Ми з тобою государствений переворот зробили, а ти: нашо. Порядок треба наводить.
Бенедикт оглянув палату: та й справді, все шкереберть, тубарети догори дном, столи поздвигали, кругом книги як попало валяються, з полиць попадали, поки вони за Найбільшим Мурзою, довгої йому жизні, ганялися. Пилюка осідає.