Нехай там і стоїть, міцно та надійно, ногами в ланцюгах, головою в хмарах, личком на південь, до безкрайніх степів, до дальніх синіх морів.
– Пушкіна мого люблю аж до нестями, – зітхнув Бенедикт.
– Більш за мене? – спохмурнів тесть. – Ти, теє, дивись мені! Пиши: Указ Двадцять Восьмий. «Про заходи протипожежної безпеки».
– Тато жаліються, шо ти за обідом од їх подалі сідаєш. Обіжаєш тата...
– Тхне од його, тож і сідаю.
– Тхне! Ти ба! Чим же воно тобі тхне!
– Покійником тхне.
– А чим іще. Чи може, йому тульпаном пахнуть?
– А мені гидко.
– То й шо? Це ж по роботі!
– А я не хочу. Хай не тхне.
– Та прям, який ніжний.
Бенедикт відповідав неуважно, звично, не піднімаючи очей, – він сидів за просторим столом, у світлій палаті Червоного Терему. На стелі, – пам’ятав і не дивлячись, – розпис химерний, квіти та листя. Які ржавлею наведені, – ті такі коричневі, які тертими черепашками, – зеленкуваті, ну, а якшо вже синім каменем, – то ті аж сині. Красота! Світло вільно ллється крізь заґратовані вікна, на дворі літо, трави та квітки, і на стелі теж весь час літо. Бенедикт їв солодкі пончики та читав журнал «Коневодство». Спокійно читав, із задоволенням: тих журналів, – оно, цілий калідор, на все життя вистачить. Отак журнала почитає, потім трошки «Одиссею», потім яке-небудь Ямамото, чи «Переписку из двух углов», чи там стіхи, чи «Уход за кожаной обувью», чи може Сартра, – шо схоче, те й почитає, все тут, все при ньому. На віки віків, амінь.
Ділами государственими геть не хотілось занімацця. Страшне, яка нудьга. Дали голубчикам свободи, дали Укази, – шо іще народу нада? Навіть Інструкції дали, чого ж іще? Роби, та й радуйся.
Оборону укріпили? – укріпили: огорожі, частоколи, тини, – скільки змогли, підправили, підлатали, шпарки дрантям, ганчір’ям позатикали, в кого шо знайшлося. Враг не пройде, хіба шо через Єкиманськеє болото, так на те воно й болото, шоб не пройти. Хто ж це при своєму розумі через болото сунеться?
Кохінорську слободу спершу думали од міста окремою огорожею відгородить, шоб вони до нас і не потикалися, а потім подумали ще раз, та й ухвалили: ні в якому разі, землі своєї – ані на долоню не віддамо.
Тиждень засідали, вирішували питання: якшо вступимо в озброєний конфлікт з іноземним государством, та й переможемо, – а чи є таке де-небудь, невідомо, – який тоді ясак з переможених голубчиків братимемо: щоденний, чи потижневий, чи може, поквартальний?
Високосний год, ясна річ, відмінили аж довіку.
Окремо додали: чародійникам, ворожкам, травникам, обоянникам, характерникам, сновидцям, звіздарям, відунам, поганим бабцям, і тим, хто чакри одкриває-закриває, – ні в якому разі, – Боже збав – самовільно волхвуванням не занімацця. Всім чаклунам, а особливо, – хмаропасам, – вважатися государевими людьми і завжди спати одягнутими, очікуючи негайного виклику.
Звання тестю розробили довгеньке, парадне: велено стало його в казьонних документах називать: Кудеяр-паша, Генеральний Санітар і Народний Улюбленець, життя, здоров’я, сила, Теофраст Бамбаст Парацельс-і-Марія-і-Санчес-і-Хіменес Вольфганг Амадей Авіценна Хеопс фон Гугенгейм.
Тетеря схотів називатись Петрович-сан, Міністр Транспорту та Міністр Нєфтєдобивающей і Нєфтєперерабативающей Промишлєнності. Це йому за те, шо він воду більзін наказав, усю кругом, з-під землі відрами-цеберками повичерпувать та у погріб поперетягать. Красіва вода, нічого не скажеш, зверху по ній аж наче веселка грає, переливається. Але на смак погана, та й тхне не дуже-то приємно. І над всією тягловою силою, над всіма перевертнями він – Голова.
А Оленька з Хевронією ніяк називатись не схотіли, тільки нарядів собі ще більше понасправляли, шоб кожен раз у новому платті на публічні страти їздити: на колесування, чи там усікновення язика, чи ще кудись.
Нудно.
–...Того ж тато й обіжаються, мовляв, шо ти морду одвертаєш. Бенедикте! Чуєш! Ти морду не одвертай!
– Ану, пішла звідси. Я читаю.
Бенедикт почекав, поки вся Оленька, цілком, без залишку, вийде через широкі двері. Збила з думки, курва.
– Я бачу – ти од мене морду вернеш, – сказав тесть.
– Та ні, ви шо.
– А ми ж із тобою друззя навік. Клятву ж давали.