...Весь мокрий, з голови аж до розкислих личаків, Бенедикт тарабанив у двері Червоного Терему, знаючи, шо не пустять, навмисне не пустять, позамикалися на всі засуви, знають, чим допекти. Дощ періщив, як тільки у серпні періщить, бурхливим, пінистим потоком, шо прочищає людські подвір'я од сміття, од трісок, од очистків, – каламутна піна крутить сміття та виносить за ворота, на вулицю, геть зі слободи. Високо вгорі Оленька прочинила вікно, вигукнула матєрне, викинула врозліт дюжину книг, – н-на, почитай! – і зачинила віконниці. Бенедикт кинувся було рятувать, підбирать, обтирать, – убив би гадину, – але прочинилося друге вікно, і Терентій Петрович, Міністр Нєфтєперерабативающей, теж кинув білосніжні, з картинками, з цигаркового паперу, рідкісні... не встиг підхопити, чвакнулись, безцінні, у сміттєворот, хлюпнули, та й попливли, закрутилися... а там уже й Кудеяр Кудеярич сильними кидками з верхнього ярусу, один за одним, посилав незрівнянні екземпляри на смерть; Бенедикт не став чекати кінця, кінця не передбачалося; пласкі мордочки Пузиря та Конкордії вже звісилися з віконечок, у рученятах пачки журналів; теща маячила ззаду, притримуючи їх за пояски. Він зрозумів. Зрозумів. Це вибір. Ну-с, кого ж спасём из горящего дома? Він вибрав, одразу.
Кропчик, куди не глянь, випололи дочиста, майдан розчистили граблями, підніжжя пушкіна обклали хмизом і ржавлею, підіткнули дровенят, а вище прив’язали вірьовками Нікіту Іванича, – на наше всьо, спиною до спини. Повітря після зливи посвіжішало, тож дихати було легко, тобто було б легко, якби не сльози.
Бенедикт стояв у натовпі поперед усіх, знявши шапку; вітерець куйовдив залишки його волосся, здував вологу з очей. Шкода було обох, – і Нікіту Іванича, і пушкіна. Але старий, можна сказать, сам схотів, добровільно. Майже зовсім добровільно. Виявив поніманіє моменту. Правда, Бенедикт йому теж чітко й ясно все пояснив: нада. Нада, Нікіто Іваничу. Іскуство гине зі страшною силою. Тож вам, Нікіто Іваничу, й випала честь принести жертву. Ви ж завжди хотіли сохраніть прошле у всьому його абйомі? – тож і будьте такі ласкаві, покажіть усім, як це робиться.
Тобто, канєшно, ніхто не заставляє, пажалуста, можна й не ходить. Але ж тоді вступає в силу Указ, бо він же ж підписаний, а якшо вже Указ підписаний, то він не може не вступить. І буде іскуству абзац.
Прикра була розмова. Неприємна. Воно, канєшно, хай би Нікіта Іванич і далі собі жив, – скільки там йому одміряно? того знать не можна; – та життя вимагає вибору. Ти за іскуство, чи може проти? – запитує життя, тож і настав уже час відповіді. Отакі, бач, пироги.
Виплакавшись нещодавно на пагорбі, серед хвощів, порозмовлявши сам із собою – а наче й хтось іще з ним був, та то завжди так, то тільки здається, – Бенедикт прояснився і духом зміцнився. Чи то розумом. Став якось спокійніше на все дивитись, – а це, як пишуть, ознака зрілості. Раніше все хотів сам! сам! все сам! Щоб вище александрійського стовпа! Друга людина в государстві! Укази підписую! Ось тобі й підписую: Укази Указами, а чи у тіні під столом, чи може в ліжку, отак непомітненько виріс Петрович-сан, погань, гнида, смердюча тварюка; не встигли й схаменутись, аж він усе прибрав до рук. Як це сталося? чому? Раніше у Бенедикта з татом, – тестем тобто, – такий тісний зв’язок був, усе спільне, і робота, і відпочинок. Клятву давали. А теперечки в Петрович-сана – і ключі всі, і бляшки, і більзін, а зараз ще й іскуство. І дивиться очима каламутними, і вишкіряється зубами жовтими та блискучими, яких у людей не буває; а зубами тими він пишається і каже: «ещё когда рыжуху вставил, до сих пор стоит».