І змушує, сука, на вибір. От і зараз: Нікіта Іванич вже було згодився горіти на стовпі «Никитские ворота», але ж сім’я і слухать не схотіла. Хай на пушкінє горить. Та тут і дурному ясно, шо це Терентія Петровича підкопи, або ж, по-научному, інтриги. Це шоб Бенедикт вибирав: хочеш, мовляв, сохраніть іскуство, – прощайся з пушкіним. Або-або.
Але Бенедикт прояснився, духом зміцнився, та й став на все спокійніше дивитись, тож і цей вибір він зробив одразу, не сумніваючись: іскуство дорожче.
Та тільки сльозам не накажеш, самі капали.
Нікіта Іванич стояв на дровах злий як собака, хвіліпики викрикував і паплюжив увесь світ. Хвилювався, аякже. Народу посходилось на страту, – тьма.
Є й знайомі, тільки мало, – вони тепер майже всі на лєченії. Оно Лев Львович кривиться, оно Півторак третьою ногою голубчиків розштовхує. Оно Іван Гов’ядича друзі на закірках принесли.
Оленька з Хевронією під мереживними парасольками, на літніх возах, розодіті, дебелі, – осі під ними попросідали, колеса на квадрат повело.
Кудеяр Кудеярич власноруч натоптав ржавлі під хмиз, поправив полінця.
– Все – а-ат вінта!..
– При чём тут винт, – роздратовано крикнув Нікіта Іванич, – винт вы ещё не изобрели, блудодеи грёбаные!.. А туда же! Невежество, самомнение, застой!
– Ану цить, Прежній діду! – обірвав тесть. – Генеральний Санітар, життя, здоров’я, сила, сам, своїми руками, тобі допомагає! А міг би й у хаті пересидіти, в теплі! Хоч би спасіба сказав!
– Истопник Никита, знай свое дело, гори! – закричав слабким голосом постарілий ветеран Шакал Дем’янич – і де тільки взявся.
– Вот что, Шакал, сто раз вам повторять, вы мне не тычьте, – тупнув по поліну Нікіта Іванич. – И не указывайте!.. Мне четвёртое столетие стукнуло! Хамство ваше у меня ещё с Прежней Жизни вот где сидит! Извольте уважать человеческую личность!
– За шо ж палять? – питали у натовпі.
– З русалкою жив.
Тесть дав рукою одмашку, навів очима промені та натужився.
– Тату, тату, обережненько, надірветеся, – захвилювалася Оленька.
Тесть скосив очі, звів промені в одну точку, на ржавлю, напружив шию. Трохи задимілося, повалив білий ядучий дим, але без вогню: відсирілі після дощу дрова не займалися.
– Більзінчіку, – загомоніли у натовпі, – більзінчіку нада...
– БЕНзинчику, – закричав з верхотури розгніваний Нікіта Іванич, – сколько раз повторять, учить: БЕН, БЕН, БЕНзин!!! Олухи!
Бенедикт саме витирав очі кулаком і аж сіпнувся, наче до його озвалися.
– Так уже ж все одно, Нікіто Іваничу... Чи то, всьо равно...
– Нет, не всё равно! Не всё равно! Неужели так трудно орфоэпию усвоить?!
Терентій Петрович викотив діжечку з більзіном.
– Щас мы вам... Щас бзднёт!.. С приветом от Шестого таксомоторного!..
Натовп подався наперед, загомонів, наступав на ноги, штовхав у спину. Бенедикт, витягнувши шию, дивився, як Міністр одколупував ломиком розбухлу кришку. На дрова води наллє, – здогадався Бенедикт. Тільки як це? Як це вода з вогнем зійдеться? Життя прожив, – а так і не зрозумів. І ще багато чого не зрозумів. Було шось важливе, а...
– Ой, Нікіто Іваничу! – схаменувся Бенедикт. – Зовсім забувся! Отак би й прозівав! Га?! От голова дірява! А де ж тую книгу шукать?
– Какую книгу?
– Оту! Де все сказано!
– А-ат вінта-а-а! – знову закричав тесть.
– Оту книгу, шо ви казали! Де заховали? Та шо вже там, признавайтеся! Оту, де сказано, як жить!
Райдужна вода плеснула, обілляла хмиз, потекла. Завоняло. Народ кинувся врозтіч, розмазуючи більзін личаками. Натовп голубчиків підхопив Бенедикта, який був опирався, поніс од пушкіна в провулок.
– Нікіто Іва-а-аничу! Діду-усю! Книга де-е-е? Швиденько кажі-і-іть!
– Азбуку учи! Азбуку! Сто раз повторял! Без азбуки не прочтёшь! Прощай! Побереги-и-ись!
Вивертаючи шию, Бенедикт побачив, як Нікіта Іванич набирає в груди повітря, як роззявляє рота; бачив, як одскочив од стовпа Терентій Петрович, але пізно: ху-у-у-у-ух! – і хвиля вогню, шо аж клубочився, наче Окаян-дерево збісилось навесні, накрив і пушкіна, і натовп, і віз з Оленькою, і дмухнув жаром Бенедиктові в обличчя, і простяг червоне крило над народом, наче птаха помсти, упириця, гарпія, а народ охнув і побіг.