– вона одразу де й дінеться. Або, скажімо, ячмінець на оці вискочить, – ну, тут уже сильнішого замовляння треба, шоб подіяло. Тричі дунути, тричі плюнути, на одну ногу стати, та так на ній і стояти, а рукою за другу ногу схопитися, та так її й тримати, та, не дай Боже, не впасти. І замовлять отак:
І отого ячмінця наче рукою зніме. А то так само не Болєзнь.
А яка вона, та Болєзнь, і коли прийде, і шо тоді буде – ніхто не знає. Та про неї й не балакають. А якшо й балакають, то потихеньку. А якшо й перешіптуються, то тільки як нема неподалік Васька Вухатого.
А про те, шо він підслуховує, всі вже знають. Треба ж комусь. А вух у нього – сила-силенна: і на голові, і під головою, і на колінах, і під колінами, і у валянках – вуха. Різні: великі, малі, круглі, довгі, і просто дірочки, і трубочки рожеві, і на щілини схожі, і волохаті, і голі, – всякі. Спитають його:
– Васько, і куди тобі стільки вух ?
А він:
– А це не вуха.
– А шо ж тоді?
– і встромлять йому у вухо, шоб покепкувать, недогризок, чи недопалок, чи ще якусь гидоту. А самі главні вуха, якими він і підслуховує, під пахвами ростуть. Тож він, якшо за свою роботу береться, спершу мусить лікті розчепірити, аби краще чуть. І часто-густо мало не плаче з досади: прям, чи й не тайна, всім же ясно: розчепірився, – значить, підслуховуєш.
А у Варвари Лукинишни теж нещастя: ой, страшна, сердешна, хоч і не дивися. Голівонька облізла, ані волосинки, а по всій по голівоньці півнячі гребінці так і коливаються. І з одного ока теж гребінець лізе. То зветься «пітушина бахрама». А то так само нє Болєзнь, не приведи Господи. То Паслєцтвіє. А так вона жіночка непогана, ще й писать уміє гарно та чисто. А якшо в тебе чорнило вийшло, завжди свого наллє.
А бахрама – то нє Болєзнь, не приведи Господи. І санітарам нема чого приїжжать, нє, нє, нє.
Тут ударили в калатало: начинай работу. Бенедикт сів за стіл, зняв зі свічки, поплював на письмову паличку, підняв брови, витяг шию і заглянув у сувій: шо ж йому сьогодні переписувать. А дісталися йому сьогодні «Скаскі Фьодора Кузьміча».
«Жилі-билі дєд да баба, – строчив Бенедикт, – і била у ніх курачка Ряба. Снєсла рас курачка яічка, нє прастоє, а залатоє...» Ой, Паслєцтвія! Кругом Паслєцтвія! Оно, у Анфіси Тірентівни теж минулого року з курями біда сталася. Та ще й які кури були: одна в одну, які нічогенькі, такі й чималенькі. Яйця несли чорненькі та рябенькі – прямо на красоту! Квас з отих яєць миттю в голову вдаряв. Мекнеш того кваску ковшик і тільки – ввух! На подвиги потягло. Глянеш навколо, – а все кругом двоїться. Оно дівка пішла – а їх наче двоє. Гукнеш:
– Дівча-а-ата! Ану, гайда зі мною балувацця!.. – а вона я-як чкурне. Нарегочешся-я!.. На Анфісу Тірентівну глип! – а її теж двоє. Але! – до неї побалувацця і не під’їжджай, бо вийдуть Палікарп Матвєїч, а їх так само двоє, а нам того не треба, бо вони й одні жаху наганяють.
А як тії кури гарно співали! Отак, бува, влітку, вечоріє-сутеніє, місяць на небі сходить, зоря догоряє, вже роса впала, квіточки розпахтілися. Хлопці та дівчата на призьбу посідають, горішки мочені гризуть, каганцями ласують, зітхають, чи штовхаються та щипаються. Ті-ільки перша зірочка на небо викотиться, кури й заспівають. Спочатку клацають, наче дощечки, потім тррррр, тррррр, потім бу-бу-бу, а як уже зовсім розспіваються, – то такі рулади грянуть, так уже серце розтривожать, от наче летиш, чи бігом з гори біжиш, чи наче стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, якісь не дуже понятні, згадалися:
А як прийде осінь з дрібним дощиком та вітрюганами, слобідські кури всі разом на південь собираються. Хазяї зажуряться, проводжати з хати вийдуть. От найстарша кура наперед вийде, одну ногу виставе, крилом змахне, – і вони всі хором я-як грянуть напослідок. Заспівають на прощання, злетять попід самі небеса, покружляють над рідною стороною, а потім витягнуться у вервечку, і вже по двоє, кура до кури, й полетять. Махаєш їм хусточкою вслід, а жіночки, бува, й порюмсають трошки.