...Бенедикт зітхнув, зняв смітинку з письмової палички і швиденько дописав скаску про Рябу. І місце залишив, нехай Оленька курочку намалює. А потім книжечку винесуть на базарь і на мишачків зміняють. На низку мишачків гарненьку книжечку можна вимінять. А обмін тільки государствений, самовільно книжечки переписувать не смій, дізнаються, – випишуть тобі гарячих.
А то ще кажуть... та цить, нехай Васько Вухатий десь подалі стане. А то ще кажуть, нібито десь книги є, тобто книжечки давні, старопечатні. Чи правда то, чи ні, але ж ходить така побрехенька. Нібито ще до Взриву тії книги вже були.
А ще брешуть, нібито в лісі галявина, а на галявині – білий камінь-горикамінь, а під тим каменем скарб заритий. Отак нібито темної ночі, як не буде видно ні місяця, ні зірок, на тую галявину маєш прийти, але неодмінно босоніж і спиною наперед, та ще й примовляючи: «Не те беру, шо геть біжить, а те, шо у землі лежить», а діставшись на місце, тричі навколо себе обернутися, тричі висякатися, тричі плюнути, та й промовити: «Земля одрийся, скарб одкрийся», – а тоді перед очима туман попливе і з лісу скрегіт буде чуть, і отой камінь-горикамінь одвалиться, і скарб одкриється.
І там оті книги й заховані, і світяться вони наче повний місяць. А більш одної не брати, не чіпати, а взявши, бігти геть не озираючись, а як зробиш шось не так, перед очима знов туман попливе, а як отямишся, – зирк, – аж ти сидиш на своїй хаті верхи, на самісінькому конику, а в руках наче й нічого не було.
І нібито ті книги бачили у людей.
Ударили в калатало на обід. Додому йти далеко, тож Бенедикт ходив обідать до Столової Хати. За дві бляшки обід з двох страв дають. Не такий, як свій, та хіба ж уже й свій такий уже наваристий? Зате недалеко йти. За Оленькою сани присилають, вона вдома обідає. Цяця.
Як причепилася до Бенедикта Варвара Лукинишна. Вона вже давненько на нього одним оком поглядає. Ви, мовляв, до Столової Хати? і я з вами. І бахрама у неї на голові так і коливається. Як треба, то й ходімо. Пальця послинити, свічку загасити, – чи довго?
У Столовій Хаті страшне, скільки народу!.. Бенедикт Варвару Лукинишну з тарілками до прилавку підштовхнув, шоб у чергу стала, бо зара ще хтозна-скільки людей набіжить, – а сам метнувся до столів і два місця одпихав. І ложиці поклав: тут, мовляв, зайнято. І ногою загородив, шоб не потикалися. І лікті якнайширше розчепірив. І морду насупив: теж допомага.
Хтось чужий розбіжиться зайнять місце, гляне Бенедиктові у личко, та, якшо боязкенький, одразу вшиється: та не приведи Господи, подумає, ще з таким рилом зв’язувацця; сяду десь подалі, у куточок... Отакий май розум на всяке діло.
Чад пливе. Тарілки парують, ложиці стукають, свічки потріскують. Душно. Кухарі репетують нестямними голосами:
– Та хто там ржавлю в хаті палить, – ану, геть звідси! Вже нема чим дихати!
Але, звісно, шо ніхто й не поворухнеться.
А ось і Варвара Лукинишна з тарілками. Майже не пролила, хоч і штовхалися сильно.
Шо ж у нас сьогодні. Знову мишача юшечка. Государствена їжа – це тобі, канєшно, не домашня. І мишаки начебто ті самі, а того смаку, канєшно, нема. Не сильно навариста. Зате червирів у юшечку набухано, – аж щелепи зводить. От червирів не жаліють. Пересолюють юшечку. А у ній ложицею поганяєш-позачерпуєш, – один хвостик мишачий. Ну, ще оченята. Реберця.
Воно, канєшно, й кухаря треба зрозуміть. Він же ж, мабуть, тушки приховає, потім ліпші шматочки повибирає та й додому, діточкам несе.
Та будь-хто таке робив би. Для стороннього ж варить, для незнайомого, то одне: хтозна, шо воно за людина? А для рідної дитинки – то зовсім інше. А деякі кажуть: на всіх, мовляв, тре’ варить однаково. Та де ж це таке бачено?
Чужий – він і є чужий. Шо в йому харошого? Якшо не дівка, канєшно. Шо харошого? А може він, чужий, не такий вже й голодний. А може, він як-небудь і обійдеться. Передумає їсти.
А свій – він теплий. У нього й очі не такі. Заглянеш – і сам бачиш: їстки хоче, їстоньки. Прям відчуваєш, як у нього живота підтягло. Свій – він трошки такий, як ти сам.
Варвара Лукинишна зітхає:
– Я дивлюся, вони мишаків нечищених кидають.
– Кажуть, нема кому працювать.
– Та я розумію, але все ж таки... А приходьте до мене, Бенедикте, я вас доброю юшкою пригощу.
– От спасіба, Варваро Лукинишно. Коли-небудь – обов’язково.
А в самої, бідолашної, гребінець так і випирає з ока. Прям хоч не дивися.