А ми люди прості, ми пузякою на підлогу ляжемо, удавочку в шпарину сунемо та й нумо посмикувать. Мишак – він скотинка дурна, йому й самому інтересно: шо ж воно там за удавочка теліпається? – тож він голову в петельку й суне, а ми: опа-а! – і висмикнемо.
А ще Федір Кузьмич, слава йому, наукову річ для нас вигадав, мишеловку, так вона теж у людей стоїть, але без діла. У тую ж мишеловку, аби працювала, треба шматочок чогось їстівного покласти, а то мишакові неінтересно буде в неї й заходить. Зате крадіям інтерес великий. Ти тільки з хати, а отой крадій дізнається, шо в тебе їжа покладена, та й навідається. Обчистить наголо і спасіба не скаже.
Крадії – то такий народ: вони все беруть. М’ясо беруть, вермішель, горіхи, хлібеду, грибці, як хто запасеться, – нічим не гидують. А от ржавлю не беруть. Її кругом хватає. Це вже таким ледачим треба буть, шоб і ржавлі не запасти! Щоправда, якшо вже дуже добра, суха та пишна, – тоді теж. Тоді заберуть.
Та й крадія ж треба зрозуміть. Оце тиняється він по слободі, аж раптом зирк: двері у чиїсь хаті палицею підперті. Хазяїв десь нема. Їх, бач, десь нема, а в хаті, хтозна, може й зайчатина. Га?! Може таке буть? – Та може буть! Може, дядько приловчився і таки підбив отого зайця каменюкою, чи в сусідів обміняв на яйця, на хвощі? Може, поталанило йому так, зайця дістати! От і засяде думка в голові. Бо як мимо пройдеш, – так ніколи нічого й не дізнаєшся! Та як це – не залізти. Залізе, кругом понишпорить. Якшо й справді м’ясо є, – м’ясо візьме, а як нема, – розсердиться, бо промашка вийшла, та й візьме те, шо є, хоч би й червирі. А як уже шось узяв, то хто ж його тоді стримає? Ай, думає, все одно вже хата обікраденая, давай уже одне до одного, – і бігом виносити все, аж до останньої ганчірочки.
А в Бенедикта нема шо й вкрасти. Нічим не запасається, шо зловив, – те і з’їв. Хіба шо ржавлі повна комірчина.
А ржавля – вона чим хароша. Вона кругом згодиться. Її і палять, і п’ють, і чорнило з неї варять, і нитки нею фарбують, якшо комусь заманеться рушники вишивати. Бражка з неї добряча, особливо як надворі морозяка. Хату теж можна утепляти: між колодами, в пази понатикувати. А дехто пробував навіть стріху ржавлею крити, та нічого з того не вийшло. Кущики круглі, жорсткі, – скочуються. На стріху треба солому. Хто багатший – дошки тесові.
Її на трясовині збирають. От як буде вихідний, – всі, тільки розвидніється, берестяники візьмуть, – і хто куди. Бенедикт одне місце хароше запримітив. Там Нікіта Іванич стовпа поставив: «Садовое Кольцо». Ніякого, канєшно, кольца там нема, одні хати в рядочок. Там уже й містечку край. А оце прямо за хатами – трясовина, і геть уся ржавлею поросла. Бери скільки понесеш. Тутешні тебе навіть і не ганятимуть; хто інший дав би в лоб, якби ти до них унадився, а ці – ні-і-і-і. Отак ідеш, поспішаєш спозарання, взимку зоря каламутна, червона, холодом од неї повіває.
– це Федір Кузьмич таке сочинив.
Садків у нас, канєшно, нема, це може в мурзи якогось, а от шо холодно, – то справді. Проникає. Валянки продірявилися, нога сніг відчуває. Отак бігом-бігом, через Поганий Мосток, підтюпцем на гору, потім знову вниз, повз кахінорську слободу. Якшо кахінорець якийсь висунеться, кинеш у нього каменюкою, собі на розвагу, наче й зігрієшся, і далі бігом. А тому кинеш, позаяк ті кахінорці не по-нашому балакають. Бал-бал-бал і бал-бал-бал, – і все, і геть нічого не розбереш. А чо’ вони так балакають, чо’ по-нашому не хтять, – хто ж їх знає. Може, навмисне. А може, то в них звичка погана, таке теж буває.
Та й то казать, самі собі шкодять. Шо вони там своєю кахінорською мовою сказати можуть? По-нашому ж наскільки ліпше: сів, обмізкував, не поспішаючи: отак, мовляв, і так; оте, мовляв, і те. І все ясно.